Саламандра (збірник). Стефан Грабинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Просимо! – обізвався хор залізничників.

      Гашиць сперся ліктем об ляду столу, натоптав люлечку і, випустивши під стелю вагона кіл білого диму, розпочав свою розповідь.

      Якось увечері, близько сьомої години, станція Домброва була розтривожена сигналом: «відчепилися вагони», молоточок дзвоника вдарив двічі по чотири рази з паузою в три секунди. Поки начальник Помян встиг зорієнтуватися, звідки надійшов сигнал, почувся новий: пролунали три і два удари, повторені чотирикратно. Службовець зрозумів – це означає «всі потяги затримати». Небезпека стала реальною.

      Якщо взяти до уваги нахил колії і сильний західний вітер, відчеплені вагони котилися назустріч пасажирському потягові, який саме відходив зі станції.

      Треба було негайно затримати потяг, відігнати його на пару кілометрів у протилежний бік, тобто на безпечну дистанцію. Черговий – молодий, енергійний службовець – віддав відповідні розпорядження. Пасажирський вчасно відвели назад і відразу ж вислали зі станції локомотив із людьми, що мали завдання зупинити некеровані вагони. Він обережно рухався назустріч небезпеці, освітлюючи собі шлях трьома потужними прожекторами, перед ним на відстані семисот метрів ішло двоє шляхових обхідників із запаленими смолоскипами й уважно вглядалися в колію.

      Але, на диво всій бригаді, відчеплені вагони не прикотилися, і по двох годинах уважного огляду колії машина підійшла до найближчої станції Ґлашів. Начальник її був вельми здивований. Ніхто про сигнали нічого не відав, дистанція була абсолютно надійна і не була небезпечною для залізничного руху. Збиті з пантелику залізничники сіли в локомотив і близько одинадцятої вечора повернулися в Домброву.

      А тут неспокій зростав. За десять хвилин перед поверненням локомотива знов пролунали дзвінки, цим разом вимагаючи, щоб була вислана аварійна бригада. Чиновник служби руху був у розпачі. Знервований сигналами, що далі надходили з боку Ґлашева, він міряв кроками перон і то виходив на колію, то знов вертався до станційного приміщення, безпорадний, збентежений, переляканий.

      Ситуація справді була неприємна. Колега з Ґлашева, якого турбували щокільканадцять хвилин, спочатку флегматично відповідав, що все в порядку, потім, роздратований, почав лаятися: мовляв, там у вас не всі вдома. А тим часом надходили сигнали за сигналами зі щораз наполегливішими проханнями вислати аварійну бригаду.

      Хапаючись, мов потопельник за соломинку, Помян зателефонував до Збошина, сусідньої станції з протилежного боку, припускаючи, що то звідти йдуть сигнали тривоги. Зрозуміло, що відповідь була заперечна – і там усе котилося взірцевим порядком.

      – Чи я збожеволів, чи вони не при розумі? – запитав він перехожого залізничника. – Пане Сорока, чи ви чули ті прокляті дзвінки?

      – Чув, пане начальнику, чув. О, знов! Кі-ка-дук!

      Справді, невблаганні молоточки вкотре вдаряли у металеві стінки дзвоників – благали прислати допомогу: аварійників і лікарів.

СКАЧАТЬ