допомогти, за результат я не відповідаю, але, зауваж, я можу ще й зарізати на столі. Та це так, гіпотетично. Але можливість така є. І ця можливість завжди сидить глибоко в підсвідомості пацієнта. Крім того, що пацієнт розуміє, що коли не віддасть мені призначену мною суму, я не буду так вже старатись його вилікувати, він ще й розуміє й те, що не отримавши гроші, я можу його ще й спокійнісінько зарізати на операційному столі. І мені за це, візьми до уваги, анічогісінько не буде. Просто от візьми й уяви собі, взяв я й зарізав когось на операційному столі, але, ясна річ, зарізав не просто так, а так, як це ми, лікарі, вміємо, не дарма ж ми стільки років вивчаємо людський організм – заріжемо так, що комар носа не підточить. І що далі? Можете, як кажуть, скаржитися. Ні, справді, заради Бога, можете скаржитися. Можете. За вашою скаргою навіть можуть призначити розслідування. Можуть. Але хто, врешті, буде проводити експертизу, дослідження, хто вирішуватиме, зарізав я цього небораку, чи він сам скопитився? Та хто ж іще, як не такі самі лікарі, як я. Це, власне, те ж саме, якби я сам це й вирішував про себе. Звісна річ, ніхто з моїх колег ніколи не визнає, що я навмисне зарізав пацієнта. Адже вони самі в точнісінько такому ж становищі, як і я, вони точнісінько в таких же стосунках з пацієнтами, як і я. Так що, можете скаржитись, будь ласка. Скаржтеся, на здоров'я, скільки завгодно. Тільки на кого ви будете скаржитися? А хто в нас за все відповідає? Правильно, Бог. От на нього і скаржтеся. Скаржтеся Богу на Бога! Ха-ха-ха!… – знову зареготав Володька. – Іще один нюанс. От знаєш, приходить до тебе клієнт, тобто пацієнт, весь такий нещасний, розвісив соплі, все в нього болить, нема в житті щастя, і все таке… Приходить, просить тебе допомогти, розуміє, що вручає не тільки свою долю, а й життя в твої руки, розуміє, що тепер я можу допомогти, а можу й ні, а можу навіть і зарізати, а мені за це нічого не буде. Одне слово стан якраз самий найпідходящіший для того, аби його ще дужче нажухати, аби загнати його в ступор, щоб він ще з більшою охотою віддавав тобі свої кревні грошенята. Він тобі, що отут от, мовляв, поболює, а ти йому, мовляв, так-так, це ж, мовляв, я бачу, що це деструктивний вентилябулізм із перспективою коматозного гангренізму і повного кирдикулюма. Так що, коли не втрутитися, то… І погнав його туди-сюди по всіх підскоках. Він сидить, витріщить на тебе свої перелякані, благальні баньки, а ти його туди-сюди по всіх діагнозах, аж до летального наслідку. Дивишся – а він уже поплив, а ти його ще дужче – ось тобі, ось на, розтудить твою в ковіньку! І все, тут він уже повністю готовий, можеш із нього й вірьовки плести, можеш і три шкіри дерти, він на все готовий. Психологія, брат. Ми ж, лікарі, ще й психологи до того ж, – Володька відхилився на спинку стільця, схрестив на грудях руки і став з погордою спостерігати за обличчям співрозмовника, яке все більше сяяло захопленням. – От так от, малий. Як тобі медицина? Можна її порівняти з рекетом? Йде медицина хоч у якесь порівняння з рекетом?
