Демократія. Кондолиза Райс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ її отруїли під час репортажів про події в Беслані. «Ми знову потрапляємо в радянську безодню, в інформаційний вакуум, котрий загрожує смертю через наше незнання», – заявила вона після замаху на її життя.

      7 жовтня 2006 року журналістку таки вбили в її московській квартирі. Через два тижні я прибула до Москви для дипломатичних зустрічей. Я почала свій день у конференц-залі готелю, де зібралися син Політковської Ілля та кілька колег із «Нової газети». У такій ситуації важко добирати слова. Панували почуття глибокої скорботи й страждання. Я пообіцяла, що уряд США тиснутиме на уряд Росії, щоб убивцю знайшли. Проте, звичайно, і я, і її колеги знали, що Кремль у цьому не зацікавлений.

      Цей момент здався мені вододілом у переході Росії до демократії. Убивство славетної журналістки – лише частина того, що коїлося. Було щось більш гнітюче: вираз відчаю й розпуки на обличчях переважно молодих журналістів у залі. Вони втратили віру в демократичне майбутнє Росії. І це відчувалося.

      Нетривалий час здавалося, що інше середовище – Інтернет – може завадити контролю Кремля. Під час наступної поїздки до Москви я попросила нашого посла влаштувати зустріч із молодими російськими підприємцями й діловими людьми. Перш ніж рушити до Спасо-Гаус (резиденція посла США), я дивилася телевізор у своєму готельному номері, що й завжди робила відразу після приземлення, аби зорієнтуватися в ситуації. Я знала, що електронні медіа в облозі, проте не була готова до того, що побачила. Новини складалися переважно з вихваляння звершень Владіміра Путіна з деякими економічними новинами на додачу. Щиро кажучи, це нагадувало програми радянського ТБ, коли 1979 року я вчилася в аспірантурі. Були, звичайно, неможливі за радянської доби окремі програми на західний манір: шоу на кшталт «Сопрано та друзі», «Клуб веселих і винахідливих», змагальне комедійне шоу, заборонене радянськими цензорами, співочі конкурси й документальні фільми про дорогі автомобілі. Але новини радше скидалися на відверту пропаганду.

      Пізніше того дня, на зустрічі з російською молоддю, я порушила питання стану телебачення. Один молодик зупинив мене. «Дайте-но я розповім вам, що ви бачили в новинах, – сказав він. – По-перше, розповідь про велику людину [Путіна]. По-друге, хто з наступників великої людини сьогодні у фаворі». Я зрозуміла натяк. До президентських «виборів» було ще близько року, і всі знали, що Путін обере або Дмітрія Медведєва, або міністра оборони Сєргєя Іванова. «Третя новина була, – вів він далі, – про якихось невинних людей, яких ви, американці, сьогодні вбили. І четверта – про напрочуд гарний стан сільського господарства».

      «Так і було. Вас це не хвилює?» – спитала я.

      «Ні», – відповів він.

      «Хто дивиться телевізор?»

      «Ми з друзями про всі новини дізнаємося з Інтернету».

      Усі хитнули головами на знак згоди.

      Інтернет уже не був такою безпечною цариною для відвертих висловлювань, як у 2007 році. СКАЧАТЬ