Зелена миля. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Коли Гаррі відступив назад (під час усієї церемонії відмикання Коффі залишався незворушним, спокійним, як першерон[9]), я підвів погляд на свого нового підопічного, постукав по планшетці великим пальцем і сказав:

      – Здорованю, ти можеш говорити?

      – Так, начальнику, я говорити можу. – Голос у нього був глибоким і тихо гуркотів у грудях. Він нагадував мені щойно відлагоджений двигун трактора. Коффі не розтягував слова на південний манір – казав «я», а не «йааа», – проте була в його мові якась південність речень, яку я помітив тільки згодом. Так, неначе він був з Півдня, але не за походженням. Він говорив не як неписьменний, але й не як освічений. Його мова, як і багато інших рис, була загадкою. Але найбільше мене турбували очі – та сумирна відстороненість у них, неначе він плавав десь далеко-далеко звідти.

      – Тебе звати Джон Коффі.

      – Так, начальнику. Як напій, тільки пишеться інакше.

      – То ти навчений грамоти? Писати й читати вмієш?

      – Лиш ім’я своє, начальнику, – спокійно відказав він.

      Зітхнувши, я виголосив йому скорочену версію заготовленої промови. Я вже вирішив, що проблем він не створюватиме. Щодо цього я одночасно мав рацію й помилявся.

      – Мене звати Пол Еджкомб, – відрекомендувався я. – Я головний у блоці Е. Головний вертухай. Коли чогось від мене хочеш, поклич мене на ім’я. Якщо мене нема, гукай цього чоловіка – це Гаррі Тервілліґер. Або можеш покликати містера Стентона чи містера Говелла. Ти це розумієш?

      Коффі кивнув.

      – Та тільки не сподівайся отримати бажане, якщо ми вирішимо, що тобі це не треба. Тут тобі не готель. Тямиш?

      І знову він кивнув.

      – У нас тут тихо, здорованю. Не так, як у решті тюрми. Тут лише ти й Делакруа. Працювати тобі не доведеться, просто сидітимеш. Тобі дають шанс про все подумати. – Забагато часу, як на більшість із них, але вголос я цього не сказав. – Буває, ми вмикаємо радіо, якщо все в порядку. Любиш радіо?

      Коффі кивнув, але з сумнівом – так, наче не знав, що воно таке, те радіо. Згодом я дізнався, що, в принципі, так і було; Коффі впізнавав речі, коли їх бачив, але в проміжках про них забував. Персонажів мильної радіоопери «Наша дівчинка Неділя»[10] він знав, але його спогади про те, що вони робили в останній серії, були дуже розмиті.

      – Якщо будеш слухняний, то їстимеш за розкладом, ніколи не побачиш ізсередини одиночної камери в кінці коридору й не муситимеш носити полотняну сорочку, яка застібається на всі ґудзики на спині. З четвертої до шостої щодня тебе випускатимуть погуляти на подвір’я, крім субот, бо по суботах решта населення тюрми грає у прапорбол[11]. Відвідувачів до тебе пускатимуть у неділю по обіді, якщо в тебе є кому відвідувати. Є такі, Коффі?

      Він хитнув головою.

      – Нікого нема, начальнику, – сказав він.

      – Ну, СКАЧАТЬ