бездоганного крою штани. Я побачив, що його «іспано-свіса» стоїть припаркована внизу, на розі вулиці Принцеси. Водій машини Мануель протирав хромовані деталі клаптем тканини так, ніби йшлося про скульптуру Родена. Мануель завжди здавався мені схожим на мого батька: обидва належали до того покоління, більшості представників якого довелося пережити чимало тяжких днів, і пам’ять про них залишила свій слід на їхніх обличчях. Я чув від служників, які працювали на віллі «Геліус», що Мануель Саньєр відсидів тривалий час у в’язниці, а коли вийшов звідти на волю, то мусив прожити багато років у злиднях, бо на жодну пристойну роботу його не брали; тож йому доводилося працювати вантажником у порту, тягаючи там важезні ящики та мішки, тобто виконувати роботу, для якої не існує ані віку, ані здоров’я. Ходили чутки, ніби одного разу Мануель, ризикуючи власним життям, урятував життя Відалю – витяг його з-під самих коліс трамвая. У подяку Педро Відаль, довідавшись про скрутну ситуацію бідолахи, вирішив узяти його на роботу й надати йому можливість оселитися з дружиною та дочкою в маленькому помешканні над гаражем вілли «Геліус». Відаль пообіцяв Мануелеві, що маленька Крістіна навчатиметься в тих самих учителів, які щодня приходили до його батьківського дому на авеню Пірсона давати уроки нащадкам династії Відалів, і що його дружина-швачка матиме роботу, виконуючи замовлення від їхньої родини. У той час він збирався придбати автомобіль, один із перших, що їх почали продавати в Барселоні, і якщо, мовляв, Мануель навчиться кермувати, забувши про ті тарадайки, у які треба запрягати коней, то Відаль найме його на службу шофером, бо в ті часи паничі не бажали доторкатися до машин із двигунами внутрішнього згоряння чи до будь-яких апаратів, що плювалися вихлопними газами. Мануель, звичайно, погодився. Після цього порятунку від безнадійних злиднів, як стверджувала офіційна версія, Мануель Саньєр та його родина сповнилися почуттям сліпої відданості до Відаля, лицаря, що завжди стає на захист скривджених і знедолених. Я не знав, чи можна було буквально вірити цій історії, чи вона була лише однією з низки легенд, які виникали навколо образу доброго аристократа, у ролі якого любив показати себе Відаль: бракувало йому хіба що з’явитися перед якоюсь сиротою-пастушкою з осяйним німбом святого.
– Бачу на твоєму обличчі той лукавий вираз, який з’являється, коли ти починаєш снувати якісь порочні думки, – сказав Відаль. – Що ти там замислив?
– Та нічого. Я думав про те, яка ви добра людина, доне Педро.
– У твоєму віці й у твоєму становищі цинізм не відчинить перед тобою жодних дверей.
– Мабуть, саме в цьому моя проблема.
– Ходи привітайся з Мануелем, він завжди про тебе запитує.
Я підійшов до вікна, і, побачивши мене, шофер, який завжди ставився до мене, як до панича, а не хлопця з простолюду, яким я був, здалеку помахав рукою, вітаючи мене. Я махнув рукою йому у відповідь. На місці пасажира сиділа його дочка Крістіна, старша від мене роки на два, істота з дуже білою шкірою й наче намальованими губами, від погляду на яку мені перехопило
СКАЧАТЬ
