Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки. Зроби щось із життям!. Хендрік Грун

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ та самозаглибленим, проте завжди чеше щиру правду, нікого не ображаючи при цьому.

      Із цими людьми я не проти посидіти за чашечкою чаю. А це й справді більшою чи меншою мірою береться до уваги, коли забагнеться чогось такого простого, як-от посидіти із кимось по-компанійськи. Ми всі мали свої закріплені місця: за обіднім столом, у грі в бінґо, на заняттях «Рухайся під музику», у кімнаті для медитацій. Якщо хочете, щоби вас зненавиділи, лишень спробуйте сісти на чиєсь місце й не зрушити, коли хтось з-поміж цих здитинілих трясихвостів підійде до вас і закопилить губки: «Це я тут сиджу». («Ну, якби я ризикнув таке сказати, ви би, певно, завмерли на якусь мить. Простісінько перед моїм носом»). Це якщо вас не попередили, коли ви ще тільки-но вмощувалися на вільний стілець: «Тут сидить така-то пані!» Після цього всі завжди перепрошують та підводяться. Хоча, щиро кажучи, варто було би не поступатися місцем, а просто промовити, вказавши на вільні місця: «Сьогодні вона посидить он там, а якщо ні, то нехай котиться під три чорти».

      П’ятниця, 18 січня

      Упродовж останніх трьох днів дирекція ввела обмежувальні заходи щодо прогулянок. Та й зрештою, кому схочеться ризикувати зламати собі стегно? Але подібне нововведення аж ніяк не покращило загального настрою. Ні, пожильці не були схильні більше часу прогулюватися, коли ще не було слизько, одначе більшість неквапливо проходжувалися до торговельного центру, поштової скриньки чи парку. Просто що суворіша заборона, то сильніше кортить. Нині старі пліткарі сидять біля вікон, витріщаються на сніг, який найближчим часом не розтане, і скаржаться на місцеву раду, яка розчищає дороги, однак тротуари та велосипедні доріжки залишає вкритими коричневим брудом. І вони таки мають рацію.

      Працівники розчистили східці перед входом, аби ми могли безперешкодно пройти від дверей до автобусної зупинки. Проте болісна невизначеність щодо того, що ж очікує на іншому кінці, коли ти зійдеш з мікроавтобуса, змушувала більшість пожильців не ризикувати. Страх – порадник у всіх життєвих ситуаціях.

      Рибна буря в чайній чашці якось сама собою втихомирилася. Це була лише справа часу, коли людську увагу відволіче щось інше. Аж ось і воно – оце «щось інше»: крім снігу, почали ширитися чутки про те, що міська рада хоче встановити тариф на паркування. Старі непокоїлися, що якщо доведеться згодовувати лічильнику зайвий євро, їхні діти приїжджатимуть рідше. Якби мої діти відкладали відвідини лише через один клятий зайвий євро, то хай би в такому разі взагалі мене не провідували. Коли я насмілився (напрочуд делікатно) висловити за кавою свою думку з приводу цього питання, вони відповіли, що мені легко говорити, бо, бачте, в мене ж нема дітей, та й відвідувачів ніколи не було.

      У цьому є частка правди. Майже кожне ім’я в моїй адресній книзі викреслене. Двох уже могло не бути серед живих. Інші мене не пам’ятали. Лишилися тільки Еферт та Анья. Греме, Едварда та Грітьє в тій книзі не було. Не надто вражаючий перелік друзів, чи не так? Хоча загалом вибір є у кожного: або померти молодим, або ж побувати на СКАЧАТЬ