Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки. Зроби щось із життям!. Хендрік Грун

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ згадала, що у «нашому будинку» не заведено приймати гостей пізно ввечері.

      – Це ви про що? – запитала Еф’є у відповідь.

      – Нічого особистого, та з огляду на потребу спокою та тиші, нам не подобається, коли люди тиняються коридорами десь після десятої.

      – Я не помічала жодного надмірного шуму.

      – Інші помічали.

      – Дуже прикро. Та в будь-якому разі, як це стосується мене?

      – Я чула, що кілька днів тому ви приймали гостей.

      – Так, приймала. Дуже спокійних і цивілізованих людей. Наступного дня я запитувала своїх сусідів, чи не потурбували ми їх, але відповіді були негативними. На щастя.

      Це було чудово. Я поставив Еф’є тверду п’ятірку. Перша тверда п’ятірка в моєму житті, хоча насправді я й гадки не мав, коли це моє оцінювання почалося.

      Стельваген була, мабуть, трохи розчарована, прощаючись з Еф’є, але широко всміхалася, ніби поміж ними і не пробігав чорненький котик.

      – Це ще не кінець, Хендріку, – мовила Еф’є. – Нутром відчуваю.

      Ми трохи прогулялися садом. У повітрі відчувається подих весни. Крізь пластикове сміття й іржаві бляшанки свої голівки висунули проліски.

      Ми були войовничо налаштовані. Чи принаймні я міг так сказати про Еф’є.

      Четвер, 28 лютого

      Унизу я взяв брошуру про мобільні скутери. Потрібно розширювати свій світогляд, інакше стану найслабшою ланкою «Старих, але ще не мертвих».

      Греме оголосив, що перша екскурсія відбудеться у четвер, 14 березня. Збираємось у вестибюлі о 13:00.

      Я катував свій мозок, аби придумати хоч більш-менш веселі поїздки на день. Рейксмузей? [21] За це точно не дадуть нагороди за оригінальність. Окрім того, виникає враження, що цей музей частіше зачинений, ніж працює. Проте панікувати не варто, адже я маю ще шість тижнів на те, щоби придумати щось захопливіше.

      Еф’є трохи програла свій подвійний CD «Топ-100 пташиних пісень». Під номером шість була садова кропив’янка (ніколи її не чув, так само, як ніколи не чув про неї), під номером чотири – червоногруда вільшанка (я завжди думав, що вони можуть лише цокати); третьою стала пісня дрозда; друге місце здобув соловейко, а золоту медаль отримує чорний дрізд. Слава Богу, хоч одна пташка, чий спів я впізнав. А тоді лишилося ще дев’яносто шість хвальків-свистунів. Для кожного своя пісня.

      Прослухавши десять пташок, Еф’є могла би сказати, що моя увага розсіялася.

      – Хіба ти не зачарований? – лукаво запитала вона.

      Я почервонів від сорому.

      – О, так.

      – Перепрошую за таке зухвальство, проте я не вірю тобі, Хендріку.

      – Що ж, ти маєш рацію. Вибач, але птахи цікавлять мене лише в запеченому вигляді. А з такого ракурсу вони, як правило, вже не співають.

      На щастя, це розсмішило її.

      Як щодо цибулевих садів у Кекенхофі? [22] СКАЧАТЬ