Таємна історія. Донна Тартт

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ба більше, – перейшов він на звичайний тон, – цей викладач – особливий випадок. Він тут працює багато років і навіть відмовився од зарплати.

      – Чому?

      – Може собі дозволити. Гроші залишає в університеті, але, здається, символічно одержує долар на рік – щось там пов’язане з оподаткуванням.

      – А-а, – видихнув я.

      Кількох днів у Гемпдені вистачило, щоб наслухатися офіційних фраз про фінансові труднощі, брак спонсорів та затягування пасків і вже звикнути до них.

      – От візьміть мене, – правив далі Лафорґ, – мені теж подобається викладати, але ще я маю у Франції дружину й доньку-школярку. Гроші б не завадили, правда?

      – Я, мабуть, усе одно з ним переговорю.

      – Що ж, – знизав плечима консультант, – спробуйте. Але раджу не призначати зустріч, бо він відмовить. Його звуть Джуліан Морроу. Не те щоб я зациклився на грецькій мові, але розповідь Лафорґа мене заінтригувала. Я спустився на нижній поверх і зазирнув у перший-ліпший кабінет, до худої понурої дами з неживим волоссям, яка за столом приймальної жувала бутерброд.

      – У мене обід, – привіталася вона. – Приходьте о другій.

      – Перепрошую. Я просто шукав кабінет викладача.

      – Ну, я всього лиш секретарка, а не комутатор. Проте хтозна, може, я й у курсі. Про кого мова?

      – Джуліан Морроу.

      – А, цей, – здивувалася вона. – Навіщо він вам? Думаю, він у себе нагорі. В Лікеї.[5]

      – Який номер?

      – Там один тільки викладач. Йому до вподоби тиша і спокій. Не помилитеся.

      Насправді відшукати Лікей виявилося не так уже й просто. Маленький корпус на краю студмістечка геть поріс плющем і практично зливався з ландшафтом. На першому поверсі були лекційні та семінарські аудиторії – усі порожні, з чистими дошками й тільки-но навощеною підлогою. Я безпорадно блукав серед них, доки не знайшов сходи (вузькі та погано освітлені) у далекому закутку.

      Опинившись нагорі, я потрапив у довгий покинутий коридор, яким хутко рушив уперед, радо прислухаючись до рипіння черевиків по лінолеуму. Я приглядався до замкнених дверей, видивляючись номери або таблички з іменами. Аж раптом на одних у мідній рамці я прочитав вигравіюваний напис: «ДЖУЛІАН МОРРОУ». Постоявши під дверима, я тричі швидко стукнув у них.

      Минула хвилина чи дві. Чи три. І тільки потім білі двері ледве прочинились. У шпарині вигулькнуло обличчя. Дрібне, мудре. На ньому читалося пильне запитання. Попри деякі молодечі риси – ельфійський вигин брів, мінливі контури носа, щелепи й вуст – назвати обличчя молодим було складно. А ще чоловік мав білу чуприну.

      Так я й стояв якусь хвильку, кліпаючи на нього.

      – Я можу вам чимось помогти? – Голос був раціональний, добрий – таким лагідні дорослі говорять із дітьми.

      – Я… мене звуть Річард Пейпен…

      Голова чоловіка похилилася набік, і він іще раз моргнув СКАЧАТЬ