Мости округу Медісон. Роберт Джеймс Воллер

Чтение книги онлайн.

      Я дивлюся в об’єктив – і бачу тебе. Починаю працювати над статтею – і пишу про тебе. Я навіть не пам’ятаю чітко, як повернувся сюди з Айови. Мій старенький пікап, подолавши чимало миль, якось довіз мене додому. Кілька тижнів тому я був замкнутим у собі й більш-менш задоволеним. Може, не дуже щасливим і трохи самотнім, проте явно задоволеним. Усе змінилося. Сьогодні мені зрозуміло, що довгий час я просто йшов назустріч тобі, а ти – назустріч мені. І хоч до самої зустрічі ми навіть не здогадувалися про існування одне одного, але якась бездумна впевненість, що блаженно озивалася з глибин нашого незнання, звела нас разом. Наче двоє самотніх птахів, що з волі небес перелітають безмежні прерії, ці всі прожиті роки ми рухалися назустріч одне одному.

      Дивне місце – дорога. Одного серпневого дня я петляв собі й петляв, а тоді підняв очі – аж тут ти йдеш по траві до моєї автівки. Озираючись у минуле, я розумію, що інакше й бути не могло. Я називаю це високою ймовірністю неймовірного.

      Тепер усередині мене живе інша людина. Хоч, мабуть, найкраще я зміг висловити це відчуття в той день, коли ми розсталися. Я сказав тоді, що з нас обох ми створили третю істоту, яка з того часу невідчепно переслідує мене.

      Не знаю як, та ми маємо зустрітися знову. Будь-де і будь-коли.

      Зателефонуй, коли тобі щось знадобиться чи просто захочеш побачити мене. Я миттю примчу. Повідом, якщо надумаєш приїхати до мене. Я чекатиму на тебе завжди. Якщо треба, то всі витрати, пов’язані з перельотом, я візьму на себе. Наступного тижня я від’їжджаю на південний схід Індії, однак повернуся наприкінці жовтня.

      Я кохаю тебе,

      Франческа Джонсон поставила чарку на широке дубове підвіконня й удивилася в чорно-біле фото вісім на десять, що зафіксувало її саму. Тепер їй уже не завжди вдавалося пригадати, якою вона була з себе тоді, двадцять два роки тому. У тісних вилинялих джинсах, сандаліях і білій майці, з волоссям, що маяло на вранішньому вітрі, вона стояла, схилившись на стовп огорожі.

      Зі свого місця біля вікна крізь пелену дощу Франческа бачила той стовп, а стара огорожа досі оточувала пасовище. По смерті Річарда вона здала землю в оренду, проте застерегла, що пасовище чіпати не можна, усе має лишитись, як є, і відтоді воно зовсім спорожніло й обернулося на трав’янисту луку.

      На тій фотографії її обличчя тільки починали борознити перші глибокі зморшки. Робертова фотокамера вловила їх. І все ж Франческа подобалася собі. Її волосся було чорним, а тіло – пишним і теплим. Джинси в міру облягали всі пікантні місця. Але найбільшу увагу привертало до себе обличчя. То було обличчя жінки, без тями закоханої в чоловіка, що робив знімок.

      Його вона теж чітко бачила у плині СКАЧАТЬ