6 смертних грiхiв. Сила негiдному…. Ярослав Володимирович Савчин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ знайшов,

      Але від янгола людині не далеко,

      Упасти в немічність років,

      Стати нікчемою в наметі,

      Бути нікчемою у сні…

      Так ось він жив в поселенні маленькім,

      Із батьком, мати кинула його…

      Жив життям бідного, буремного гофеста,

      Жив із психопатом на крилі.

      Ночами батько його виганяв,

      Вести йому дівчат повинних,

      В народженні своїм лиш винних,

      В бутті погнутим тих віть.

      Після цього він в’язав,

      Сина до стовба важкого,

      Й дуже часто вимагав,

      «Мила, дай мені тут змоги!»,

      Й потім різко катував,

      Душ невинних, і його, святого!

      В огні прекраснім ізбавляв,

      Красу їх в смолі тій чорній.

      Він не навидів цей весь світ,

      За його жінку, за прекрасну,

      Він 300 душ там погубив,

      Держав усе село в опасі,

      Робив, що вздумається, хоч їв.

      Одного разу, визвали туди орду законних,

      Й кричали йому йти по повних,

      Здаватися, й на колінах присягнуть.

      Та хоч він й був лайном кальоним,

      Та хоч він людяність вже звів,

      Та взяв він кулемет із хати,

      І в комору сина в раз одвів.

      Він розстріляв майже всіх законних,

      Він гнав, сміявся і кричав.

      Він був справжнім злом впокоєний,

      Хоч в церкві свічки вічно клав.

      Так ось, убив він лейтенанта,

      Упав він в березі крилі,

      Та силой волі той поморний,

      Встромив кірку у душу їх,

      Їх, бо дух, яким він віки одержимий,

      І який давав їм сили,

      То була саме вона,

      Мати сина неповинна,

      Яка була ще винна,

      Винніше чим сам Іуда чортів пес.

      Ну що ж, неси мене гермес,

      Й пропав той шум, він вже загинув,

      Труп його там вже спалили,

      А син пропав, без сліду втік.

      То ось героя нашого й не видно, було уже як 10 літ,

      Він не повинен, він убитий, своєю долею,

      І сніг…

      Сніг в душі його понилій,

      Розтопити й дядько рідний вже не зміг,

      Він сам помер, йому все залишивши,

      Про рідних пам'ять його вже все, звела,

      Він все забув, що його карма,

      Не дала похилу плодів,

      І він сам, як пентограма,

      Підвладний чорту тихих гір,

      Ну що ж, живе він, існує,

      У лоні краю тим малім,

      Й рішає він, йти на навчання,

      Стати хоч кимось в цім житті,

      Життя без цілі, то як кара,

      Яка потоне в небутті,

      Так СКАЧАТЬ