6 смертних грiхiв. Сила негiдному…. Ярослав Володимирович Савчин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ idero

      6 смертних гріхів

      Пролог

      Не має величі ціни,

      В вогні червоної розправи,

      Хоч я горю у тих бажаннях,

      Які я забираю із собою в дні,

      Бо від сотні літ,

      Я бачив цей злий світ,

      Горів охоче,

      Неначе кров в астралі так воркоче,

      І світить мені шлях зоря ясна,

      Чому вона?

      Чому мені така?

      Світила, вогнем своїм їх оповила,

      Й вчасно в раз згоріла,

      Я є те зло, якого ще тут не було,

      Бо у світі, зло в завіті,

      Мене в пітьму раз понесло.

      Ну що ж, тягни мене буденна,

      Війна ота така злиденна,

      Хоч раз я правду тут скажу.

      Ви є ніхто, нічим ви є,

      Наставлення мої вам слухать.

      Та керуватись моїм духом,

      Який життя моє веде.

      Гори свіча, та де-не-де,

      Плати їм тварям той розплатой,

      Яку повинні вони взяти,

      Й приклонитись за цей світ.

      Бо правдой вдарить в цей одвід,

      Переб’є ваш заповіт,

      Який керує всіма вами,

      Та знищує усе без тями,

      Та й смерть не жде,

      Всіх в правду забере,

      Забере усіх долями,

      Та не покутними пістрями,

      Весь світ до біса рознесе!

      Та й вдарить грім,

      І тоді все!

      Усе простується до дзвіна,

      Й враз упаде на коліна,

      Та й де любов? Яка любов?

      Яке безжурне те кохання,

      Горить іскра, та не в останнє,

      Три вершника знесуть цей світ.

      Ось вам і перший заповіт.

      І

      Нападок

      Ось їде потяг в даль,

      Горить та ясна спектораль,

      Й знедолена душа сидить.

      Сидить він в тьмяному вагоні,

      Та й розуміє, що він тоне,

      На дні червоного бокала,

      Та все ж він п’є, бо зна немало,

      Та й баче враз так пілігрима,

      Який теж п’є, й трактує щось відмінно,

      Так, що весь люд звівся до тих слів.

      «Що ж підійду я» – каже він,

      І йде, рушає, щоб те знати,

      Та не знає, що й сказати,

      Коли в раз чує тихий дзвін.

      «Дивно… А може я є він?»,

      Той недалекий щось промовив,

      Про правду, вартість скотобою,

      Ту, що без бою віддають.

      Та й враз він в спогадах майнувся,

      Та й незабаром проснувся

      В таверні, в сяєві тих днів,

      Та й там сиділи волоцюги,

      Яких без кайданів здавлюють ланцюги,

      Та й він подумав вийти звідти,

      Але його враз оповили колючі терена пістрі.

      Неначе мозок щось здавило, та й пожерає всі спогади оті,

      Розплющив очі на колінах, та й зрозумів, чим він є,

      Він є нічим, студентом обіднілим, та й все морок його несе

      Несе назад у ту таверну, та й піднімає з собой люд,

      І починає він гулять.

      Бо сум без здогаду несуть,

      І він гуляє, тай гуляє і випиває пів бокала,

      Та розуміє, що ніщо,

      Нічим він є у цьому полі,

      Позбавленний він тої долі,

      Повік щоденним та покорним,

      Судилось йому СКАЧАТЬ