Принц України. Тимур Литовченко

Чтение книги онлайн.

      Особняк Порфирія Силенка,

      Торонто, 13 липня 1977 року

      Заливний дощ невпинно періщив у шибки широкого вікна невеликого кабінету, в центрі якого схилився над паперами господар затишного особняка – Порфирій Силенко-Кравець. Просидівши у величезному шкіряному кріслі тривалий час, він поступово задрімав. Що аж ніяк не дивно, адже Порфирію Андрійовичу виповнилося вже вісімдесят чотири роки…

      У двері тихенько постукали, але відповіді не було: старий продовжував дрімати. Несподівано двері з гуркотом розчинив протяг, і в їхньому отворі виникла ведмежа фігура двірника Дмитра. Порфирій Андрійович негайно прокинувся і з цікавістю подивився на непроханого гостя.

      – До вас можна?… – прогугнявив бородань.

      Старий не встиг відповісти, оскільки вікно несподівано відчинилося, і потужний порив вітру миттю розкидав по всій кімнаті папери, що лежали на столі. Переляканий двірник хотів ретируватися, однак почув навздогін:

      – Стривай-но, залишся й допоможи мені навести тут лад!

      Дмитро обернувся і побачив, як старий намагається піднятися, судомно чіпляючись тремтячими пальцями за широкі дерев’яні підлокітники крісла. Двірник слухняно повернувся, підібрав папери, що розлетілися по кабінету, подав їх старому… і мимоволі подивився на нього співчутливим поглядом.

      Порфирій Андрійович справді виглядав украй змученим і хворим. Вельми поважні роки й загадкова виснажлива хвороба, яка хто зна звідки звалилася на нього останнім часом, зробили свою справу. Колись міцний, дещо схильний до повноти хвацький полковник Армії УНР, який аж пашів відмінним здоров’ям, буквально за пару місяців несподівано висох, облисів і став скидатися на живу мумію з землистою шкірою і темними колами навколо неживих тьмяних очей.

      – Як ти сюди потрапив? Хто тебе впустив? Марія?… – сумним рипливим голосом звернувся до двірника Порфирій Андрійович.

      – Ні, мене впустив якийсь франтуватий красунчик. Хвилин п’ять тому він вийшов від вас…

      – Ах, містер Пітер!.. Так, він був у мене сьогодні, але мені здалося, що з часу його візиту проминула ціла вічність… тому що… – старий замовк, загубивши нитку розмови.

      – Я тут вам приніс… ось… – почав було двірник. Порфирій Андрійович повільно підняв голову, подивився в очі велетня і попросив:

      – Поклич Марію, будь ласка.

      – Але ж ми тут самі… – здивувався чолов’яга.

      – Ах, так, я ж сам відпустив її до вечора… Щось морозить мене. Так, зовсім замерз я, – поскаржився старий, зіщулившись у величезному кріслі.

      – Та що ви, літо ж надворі! Та й в кімнаті у вас спекотно… і навіть задушливо! – заперечив Дмитро.

      – Та ну?! Сьогодні навіть прохолодніше, ніж вчора ввечері, – не вгамовувався старий, – так що закрий вікно і розтопи камін.

      Двірник мовчки кивнув, зачинив нарешті вікно, потім підійшов до каміна, підкинув у ледь тліючий вогонь совок дрібного чорного вугілля і ворушив його кочергою доти, аж поки полум’я не розгорілося як слід. Коли з каміна пішов жар, Дмитро поцікавився:

      – А тепер тепло?

      Порфирій Андрійович схвально кивнув.

      – То чи я можу йти нарешті?… – заскиглив бородань.

      Старий не звернув уваги на ці слова і забурмотів:

      – А знаєш, сьогодні ж моя племінниця Сашунька й її синок обідають в посольстві… Уявляєш, еге ж?

      – Це, напевно, дуже почесно, – пробурмотів двірник.

      – Ще б пак! – вигукнув старий і продовжив, мрійливо закотивши очі: – Якщо все піде як треба, хлопчик займе гідне місце в суспільстві. У нього ж такі славетні корені, такий іменитий батько!..

      – І хто ж його батько? – спитав Дмитро, намагаючись підтримати бесіду.

      – У нього дуже…

      Старий не встиг договорити, оскільки вхідні двері відчинилися, і дзвінкий жіночий голос чи то спитав, чи то покликав:

      – Маріє?…

      Зрозуміло, відповіді не послідувало. Маленькі ніжки дрібно, легенько зацокотіли широким коридором. Здавалося, Порфирій Андрійович уважно прислухався до цих кроків і геть забув про двірника. Тож оцінивши момент, Дмитро вискочив з кімнати. І негайно зіткнувся з племінницею старого – Олександрою.

      Як і у більшості кадрових військових, які все життя віддавали себе армійській службі, у полковника Силенка з особистим життям не склалося. Щоправда, подейкували, начебто були у нього колись і дружина, і син – але ж давно… дуже давно… ще напередодні Другої світової, здається. А може, навіть Першої. А війна – вона не знає жалю… Отже, тепер Порфирій СКАЧАТЬ