Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних. Юрій Моро.

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ людська дівчина – зла бісівська.

      – То дівчина все ж була?

      – Була, – погодився ярчук. – Я не відаю, про що саме казав Іван, бо людську до цього лише частками розумів. Та мені здалося, що не він, не інші, не можуть згадати, що відбулося насправді.

      Тар випустив довгий струмінь диму.

      – А ти – кмітливий собака, – промовив князь. – То кажи вже, як було.

      – Добре, людино. Було так, – собака ліг та почав, заплющивши очі (Тар на це згадав, що собаки пам’ятають через ніс, то очі їм лиш заважають): – Коли ми прийшли до каміння від яких тхне смаленим, Іван наказав мені патрулювати, а сам із іншими козаками сховався у кущі. Після шести подихів вітру, сімнадцяти метеликів, двісті тринадцяти цвіркунів, сорока ропух та того, як я відчув одного водяного щура між дерев чи, може, просто з дерева – я, на жаль, не зміг відрізнити – до каменю наближалась нелюдська дівчина людської подоби. Її волосся – то водорості, шкіра – наче пелюстки квітів, а піт – схожий на молоко. Вона йшла, не торкаючись землі. Я оскалився на неї та ніхто, ніби нічого не помітив. Де йшла вона – квіти розкривалися і випускали пилок. Кілька птахів сіли їй на плечі. Щур, якого я відчув раніш, прибіг до неї і став крутитися біля ніг. Я не зрозумів, що саме… Може – щур, може – дратівливий пилок… В якусь мить я не стерпів і з усієї злості впився дівчині у ногу.

      – Далі, – наказав Тар, відчувши майбутню паузу.

      – А далі вона зникла, – Пухнастий облизав носа. – Іван з товаришами вийшов лише за сімдесят п’ять подихів вітру та… Навряд, треба все перелічувати. Й ми повернулися на Січ. Мене по дорозі, і вже на Січі, розглядали, відчиняли пащу, постійно нервово балакали. Все. Я скінчив.

      – Ну, – Тар почухав лоба. – Як я і гадав. Добре, що пані мавка тобі вуха на вузла не замотала і не наказала бігти задки, доки у тебе скінчаться цифри у підрахунку вітрів.

      – Справді не знаю, чому кинувся на неї, – задумливо прохрипів Пухнастий.

      – Бо ти – ярчук, а вона – мавка. Які тобі ще треба пояснення? Годі. Ставайте разом, – наказав Тар Пухнастому і Махану.

      – Може, мені мову, йогі-го, господарю…

      Та кінь не встиг договорити. Йому, як і собаці, у пащу влетіла синьо-зелена пара.

      Уламок ХІІІ. Повітряний кінь

      – Розповідати дяку про мавку, поки що не треба. Я маю сам із нею поговорити.

      Тар говорив уголос, дивлячись на Махана, що інколи переривчасто фиркав під носа. Пухнастий же вмостися спати біля ніг Тара, інколи перекидаючого хвоста зі сторони в сторону.

      Повіяв вітер. Князь традиційно облизав пальця та підніс угору. Відчувши прохолоду з потрібного йому боку, він продовжив роздуми уголос, дмухаючи люльку.

      – От і добре. Тепер треба відбути до Королівства Кригогір. Сили на подорож туди й назад мені має вистачити. Може, й більше. Я поки не знаю, який в цього тіла магічний потенціал. – Тар оглянув себе знизу догори. – Питаєш, Махане, навіщо мені на північ? – продовжував князь свої СКАЧАТЬ