Тетрамерон. Віктор Гребенюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ із дівчиною.

      І тут найменшенька серед них, Зінька, лишилась сама. Її ще рідко беруть до танцю, і тут усі попарувались, лишилась сама.

      Та Зінька – метка дівчина, пальця в рот не клади: роззирилась туди-сюди – і прожогом до купи образів. Схопила того, що нагорі, – хто це? мужик? Мужик! І стала з іконою до кадрилі, наче з кавалером, попідручки.

      Всі реготнули: ну Зінька! ну бой-дівка! Настояща комсомолочка! – і в танець.

      Та щось усі танцюють, здіймають куряву, перебирає кнопки Сенька-гармоніст, а Зінька стоїть як укопана. Пари обминають її, штовхають у танці – а Зінька стоїть. Кінчилась кадриль, усі порозходились – а Зінька стоїть.

      Рипнула гармонь. Усі – кружком Зіньки:

      – Гей, гей, ти що?

      – Зінь, Зінь, що з тобою?

      – Зі-ню! Ти що, як статуя, Зінь?

      Але комсомолочка з «кавалером»-іконою стояла незрушно, дивлячись великими очима в нікуди, зблідла, і її справді можна було сприйняти за статую, якби не легенький подих.

      Хтіли забрати ікону – та вона міцно-міцно тримала її, наче зрослась з нею.

      Хтось побіг по фельдшера.

      Фельдшер прийшов, оглянув і наказав покласти Зіньку на носилки. Не було носилок, поклали на ряднину – усе, як статую, і наче статую, занесли додому, через містечко.

      …Немов статуя, вона лежала вже кілька день. Не говорила, не їла, не пила – навіть не розтуляла вуст. Не кліпала, тільки все дивилась невідь-куди широко розплющеними очима, страшним, дивовижним поглядом. Часами здавалося, що мертва, лишень ледь-ледь помітний подих виказував життя в цьому скам’янілому тілі. Та міцно-міцно тримала ікону того бородатого святого. Міцно-міцно, що годі було й порушити, не те що забрати з її маленьких, тендітних рук.

      Лікарі не знали, що вдіяти. Приїхав один, другий, ще цілий консиліум. Дивилися й розводили руками: медицина безсила.

      Уся ком’ячейка вельми журилася Зіньчиною бідою, всі ходили понурі, як у воду опущені.

      І тоді вирішили покликати батюшку.

      Батюшку?!

      Якого ще батюшку?!

      Ви що, комсомолята?! Отого батюшку, нечесаного, з хрестиськом на пузі, що знай лише дурить темний пролетаріят? Отямтесь!

      Проте на п’ятий день таки покликали батюшку.

* * *

      Отець Гервасій, у старому потертому підрясникові, прийшов негайно, бо всеньке містечко тільки й гомоніло, що про Зіньчину дивну хворобу. «Ото її Бог покарав», «Так їй і треба, гаспидському сплоду», – цокотіли молодиці. А він і хотів прийти, але ж знав, що не пустять. Сидів, чекав, молився – покликали.

      Зінька побачила отця Гервасія – і щось нове з’явилось у величезних зіницях.

      Батюшка запалив свічі, довго читав із засмальцьованих книжок, щось промовляв над недужою, кропив свяченою водичкою – а в дверях раз по раз появлялися цікаві: побачити, що ж він там робить і як той його неіснуючий Бог має зарадити лиху.

      Урешті на Зіньчинім білім обличчі дригнув м’яз.

СКАЧАТЬ