Світован. Мирослав Дочинець

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ силою. І так би воно й було, якби ми самі не тягли в серце руйнацію.

      – Як це?

      – Серце зношується злобою. Сиріч – гнівом, гордощами, заздрістю, невір'ям, непрощенням. Се забиває серце намулом, а той розноситься по всьому тілу. І чоловік, як замулена криниця, чахне. Звідси і всі немочі.

      – Я не хворий. Але звідкись ця втома… Хоча останнім часом я майже нічого не робив.

      – Втома не від перероблення, а від переситу чи недоситу, від переступлення Закону. Якщо він є в нашому серці, то оберігає нас і веде, а якщо ні – то самі м'язи швидко втомлюються. А надто втомлюється беззахисна душа.

      Кортіло щось запитати, але я не важився. Сидів проти нього під пахучим шатром бузини. Коник стрибнув мені на плече і завмер зо страху. Заходив у сад вечір. Біля ніг хнюпилися полишені сонцем квіти курячої сліпоти. Зате ромашки яскріли жовтими зіницями. Мені кортіло щигликом збити коника, зірвати ромашку і встромити межи зуби. Але дивно: біля цього чоловіка я не міг такого робити, це виглядало б як порушення прихованого закону. З'явилася якась повздержливість.

      Сад виглядав напівдиким, всяка дурнина там росла. Але я встиг запримітити, як ходить садом господар – ступає сторожко, як кіт, не натоптує стежин (скрізь однакове буйнотрав'я), обходить табунці благеньких квітів-самосівок. Де-не-де в траві зачаїлися валуни, сіріли спинами, як заснулі черепахи. Вони ж, мабуть, заважають косити?! А старий їх не вивергне і мох із них не здере. Де я міг знати тоді, що в засуху він навіть поливає цей мох. («Яка не є, а теж трава Господня»).

      Але тоді мені пекло своє, і нарешті я здобувся на запитання:

      – Ви сказали про непрощення. Воно теж нам шкодить?

      – Либонь, найбільше. Якщо заздрощі коростою роз'їдають серце, то нехіть прощати висушує й огірчує його.

      – Отже, я маю прощати тим, котрі за один день мене знищили? Віроломно забрали роботу, житло і двох найдорожчих мені людей. Без особливих причин. Прощати?

      – Прощати! І не через день, а сеї ж миті. Але, будь ласкавий, посунься вбік – ти топчеш руминчик.

      Я посунувся на лавиці, дивуючись уголос:

      – Як ви це побачили за стільницею?

      – Вчув запах м'ятого цвіту. І ти вчися в трави.

      – Чого вчитися? – здивувався я.

      – А хоча б того ж прощення. Коли ми топчемо квіточку, вона віддає аромат. Ось він – сенс прощення. Трава до сього дійшла, а ми ж люди! Однак мало прощати, ще й дякувати треба напасникам. Бо коли нас ніхто не випробовує – се прокляття.

      – І ви прощали своїм лиходіям? Прощаєте їм усе?

      – Прощав, і тому я тут. А вони… вони давно вже не чинять лиходійства.

      Я був оглушений його словами. Дивився на цього дивного діда, як дитина на цукерку. І не мав що сказати. А він, обнявши мене проникливим поглядом сірих очей, провадив далі:

      – Я не знаю твоїх кривдників, не знаю, чим вони тебе допекли, та знаю одне: не було, немає і не буде СКАЧАТЬ