Постріл із глибин. Останній рейс «Лузитанії». Ерік Ларсон
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Постріл із глибин. Останній рейс «Лузитанії» - Ерік Ларсон страница 32
Название: Постріл із глибин. Останній рейс «Лузитанії»
Автор: Ерік Ларсон
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Публицистика: прочее
isbn: 978-617-12-2250-2, 978-0-307-40887-7, 978-617-12-3109-2, 978-617-12-3110-8
isbn:
Відділ Мелоуна виписав на «Лузитанію» попередню декларацію – один аркуш, на якому був перелік із тридцяти п’яти вантажів, які не становили небезпеки. На той момент ці вантажі були лише незначною частиною всього, що було на борту корабля, – більш повний список вантажів мав бути складений пізніше, уже після відплиття судна. Таким чином митники намагалися якомога довше приховувати інформацію про вантаж від німців, адже шпигуни та саботажники[180] під керівництвом німецького посольства активно діяли на причалах Нью-Йорка.
«Лузитанія» особливо цікавила шпигунів, і вони вже давно стежили за судном. У звіті німецького морського аташе від 27 квітня 1915 року, за чотири дні до відплиття, зазначалося: «Екіпаж „Лузитанії“[181] перебуває в пригніченому настрої та сподівається, що цей рейс через Атлантику стане останнім рейсом за умов війни». У ньому також ішлося про те, що команда була неповною: «Обслуговувати машини на належному рівні буде важко. Моряки надто бояться підводних човнів».
Існувала реальна небезпека, що німецькі саботажники можуть пошкодити «Лузитанію». У «Кунард» дуже серйозно до цього ставилися – навіть відправляли в рейси поліцейського детектива з Ліверпуля, Вільяма Джона Пірпойнта, щоб він спостерігав за ситуацією на борту. Капітан Тьорнер зазвичай називав його «інспектором».
Протягом дня та ночі на борт «Лузитанії» прибувала команда в різному стані алкогольного сп’яніння. Леслі Мортон із братом, а також інші втікачі з «Наяди» піднімалися трапом, страждаючи від наслідків попередньої ночі в місті. Якщо Мортон сподівався на розкішне розташування на борту «Лузитанії», то його надії не справдилися. Йому виділили койку внизу, на третій палубі, у приміщенні, яке нагадувало «спальню в робітничому домі». Втішало тільки те, що його ліжко було коло ілюмінатора.
Молодшого члена екіпажу – коридорного (або молодшого стюарда) на ім’я Френсіс Барроуз, п’ятнадцяти з половиною років – охорона зупинила коло виходу та попередила: «Цього разу ти не проберешся назад[182], синку. Тебе точно впіймають».
Барроуз засміявся та попрямував далі до своєї койки.
Того вечора декілька коридорних, отримавши наказ не залишати корабель у жодному разі, вирішили влаштувати для себе розвагу, щоб якось розвіяти нудьгу. Хлопці – серед них Роберт Джеймс Кларк – пройшли в невеликий відсік для багажу, який на морському жаргоні називали лазаретом, СКАЧАТЬ
У деяких британських посадовців навіть були сумніви щодо лояльності деяких співробітників нью-йоркського відділення «Кунард», яким керував Чарльз П. Самнер, відповідальний за всі справи компанії в Америці. Навіть один із капітанів «Кунард», Доу, не довіряв Самнерові, бо той «має близькі стосунки з німцями» – так зазначено в телеграмі, яку відправив генеральний консул Британії в Нью-Йорку сер Кортні Беннетт. Сер Кортні теж був переконаний, що офіс компанії перебуває під впливом Німеччини – доказ цього він вбачав у тому, що прізвища багатьох співробітників були німецькими: Феке, Фальк, Буйсвіц, Райхгольд, Бравер, Брайтенбах, Мюллер. Земляк сера Кортні, колишній дипломат сер Артур Герберт, поділяв його думку. Їхні постійні перевірки робити й без того важкі для Самнера часи ще важчими. Він був досвідченим керівником і примудрявся організовувати відплиття кораблів «Кунард» за розкладом. Голова «Кунард» Альфред А. Бут абсолютно йому довіряв – навіть вважав своїм другом.
Сер Артур був переконаний, що в нью-йоркському офісі «Кунард» відбувається щось лихе, тому звернувся до приватного детектива, про що Самнера не попередив. Детективу не вистачило майстерності – він поводився так, що співробітники «Кунард» почали підозрювати, що він шпигун. Самнер згадував: «Цей чоловік викликав у мене настільки сильні підозри, що я звернувся до портового детектива та попросив його стежити за детективом сера Артура Герберта». Самнер надіслав серу Артуру звіт про дивну поведінку детектива – на випадок, якщо це його зацікавить. «Він замість того, щоб подякувати, страшенно розлютився та сказав, що його ще ніколи в житті так не ображали». Сер Артур навіть звинуватив Самнера в шпигунстві за ним – причому його це так сильно зачепило, що Самнер почав підозрювати, що в того є якісь таємниці. «Це дійсно викликало в мене певні підозри, і я вирішив, що зможу щось дізнатися, спостерігаючи за його діями», – згадував Самнер.
«Говорячи конфіденційно, – писав Самнер, – я гадаю, можна сказати, що сер Артур Герберт дещо „дивний“». Із Самнером був згоден щонайменше ще один суперник, сер Кортні Беннетт. Одного разу сер Артур завітав у гості до сера Кортні. Почалася сварка, як писав Самнер, і сер Кортні сказав гостеві «йти додому та повчити свою матір жити».
Самнер писав: «Хоча ситуація й вийшла дещо неприостойна… це був єдиний дивний випадок за участі цих двох, про який я будь-коли чув».
Телеграма,
Телеграма, 27 квітня 1915 р., скринька 2, колекція Бейлі/Райан.
Інтерв’ю з Френсісом Барроузом,