Моя неймовірна подруга. Елена Ферранте

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ які поступово ставали справжніми. Коли ж він заспокоївся, я сказала:

      – Я тебе прошу, хоч раз поводься так, як хотіла б вона: не шукай її.

      – Що ти таке говориш?

      – Кажу, що чув. Це марно. Вчися жити самостійно і не намагайся розшукувати її й мене.

      Я повісила слухавку.

      2

      Маму Ріно звали Рафаелла Черулло, але всі її завжди кликали Ліна. Тільки не я, я не називала її ні першим, ні другим іменем. Понад шістдесят років вона була для мене Лілою. Якби я назвала її Ліна чи Рафаелла, вона одразу ж подумала б, що наша дружба закінчилася.

      Принаймні три десятиліття вона мені говорила, що хоче зникнути, не лишивши й сліду по собі, і тільки я добре розуміла, що саме вона мала на увазі. В неї ніколи й на думці не було втекти, змінити ім’я чи зажити новим життям в іншому місці. Вона ніколи й не думала про самогубство, в неї викликала відразу ідея Ріно зробити щось зі своїм тілом, змусити турбуватися про нього. В неї завжди був зовсім інший намір: вона хотіла щезнути, розсіяти кожну свою клітинку, щоб не лишити по собі нічого. І оскільки я добре її знаю чи, принаймні, сподіваюся, що знаю її, я вважаю, що вона винайшла спосіб не лишити в цьому світі навіть жодної своєї волосинки.

      3

      Минали дні. Я переглядала електронну пошту, паперові листи, та ні на що не сподівалася. Я дуже часто писала їй, вона ж мені майже ніколи не відповідала, це стало традицією. Вона надавала перевагу телефонним дзвінкам чи тривалим нічним розмовам, коли я приїжджала до Неаполя.

      Я повисувала свої шухлядки, металеві скриньки, у яких зберігала різні речі. Їх було мало. Я витрусила багато речей, особливо ті, що нагадували мені її і вона про них знала. Для мене стало відкриттям, що не лишилося жодної її речі, жодного малюнка, листа чи подаруночка. Я сама цьому здивувалася. Чи може бути так, що впродовж усіх цих років вона не лишила мені нічого на згадку про себе, чи – ще гірше – я не захотіла зберегти нічого, що нагадувало б її? Можливо.

      Цього разу вже я зателефонувала Ріно, хоча зробила це дуже неохоче. Він не відповідав ні по домашньому, ні по мобільному. Пізно ввечері він передзвонив. Говорив таким тоном, ніби набивав собі ціну:

      – Я бачив, що ти телефонувала. У тебе є новини?

      – Ні, а в тебе?

      – Жодних.

      Він говорив мені якісь незв’язні речі: що хоче звернутися на телебачення, на передачу з розшуку людей, зробити звернення, попросити в матері пробачення за все, благати її повернутися.

      Я спокійно вислуховувала його, а тоді запитала:

      – Ти заглядав у свою шафу?

      – Навіщо?

      Звичайно ж, йому на думку не спала найочевидніша річ.

      – Піди і заглянь туди.

      Він сходив, подивився і зрозумів, що там немає жодної материної речі, ні літньої, ні зимової, лише старі вішалки. Я відправила його обшарювати весь дім. Зникли черевики, окремі книжки, всі фотографії, кіноплівки, зник її комп’ютер, навіть старі дискети, якими вона колись користувалася, зникло все, СКАЧАТЬ