Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід. Наталія Лавлєнцева

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ охоплювала всю Землю та являли собою якусь енергетичну систему. Чи то для акумулювання електромагнітної енергії Землі, чи то для переміщень у просторі й навіть часі. Жодна версія не доказана, поки хтось не скористається цією системою і не потрапить кудись…

      – Ну так. Зайшов у піраміду в Єгипті, а вийшов у Китаї. І що потім робить без візи?

      Компанія знову залилася сміхом.

      – В Китаї теж є піраміди. Але їх не досліджують. Це заборонено.

      Дарина відпила трохи пива з пластикового стаканчика, і захрумтіла чіпсами.

      Праворуч, тобто на сході, з гладкої чорної води виринали одна за одною зірки сузір’я Оріона. Спочатку показалися «руки» й «голова», потім по одній зірочці став витягуватись пояс. Оріон наче відкинувся трохи на спину, спрямувавши свій уявний погляд просто догори, у безкрай невідомих світів. Не точно вертикально, але близько до цього, поволі виринав з Дніпра його пояс.

      – Гляньте! Що це?

      – Де?

      – Просто на обрії, ліворуч від Оріона!

      Дарина вже хвилин п’ять вдивлялася у маленький жовтогарячий вогник на лінії горизонту. Певно, занадто яскравий ліхтар якоїсь яхти чи земснаряду далеко на фарватері. Він потроху більшав і витягався, аж поки не зігнувся дужечкою – начебто людина вдалині, схилившись, щось читає на телефоні, освітлюючи свою постать з одного боку.

      Стовпчик світла дедалі зростав.

      – Ой! А що це? – нарешті й Микола з Оленою звернули увагу на дивний подовжений ліхтар.

      – Місяць! Це Місяць! – дійшло до Дарини.

      Перехопило подих. Оце так! Місяць сходить над Землею! Тобто, над Дніпром! А ніякий не дядько світить на себе мобільником!

      Тепер уже він увесь випірнув із чорної води, гарячий і яскравий, наче шматочок сонця, й поволі підіймався ще вище, розстеливши тоненьку місячну дорогу через усе водосховище. Іншої краси годі було й шукати.

      Як дивно, як чарівно було оце – просто бути тут, посеред усього світу без краю і меж, як три заблукалі іскри свідомості у безкрайому просторі Всесвіту.

      Це відчуття переповнювало Дарині душу. Вже було нецікаво вслухатися у теревені Олени та Миколи, вставляючи час від часу свої судження. А хотілося просто пірнути з головою у це безкрає небо, злитися з ним і стати маленькою світлою частинкою цього дивного світу – як зорі. Вічні зорі.

      – Я б оце трохи пройшлася до дальнього пляжу. Якщо ви не заперечуєте.

      Ніхто не заперечував. Певно, вони навіть були раді залишитися удвох.

      Дарина підвелася і поволі попростувала до павільйону вздовж берега. Обійшла генделик позаду, знявши сандалії та ледь замочивши ноги, і опинилася на іншому боці узбережжя. Друзі не могли її бачити за невеличкою будівлею. Але тут, за баром, був єдиний перехід на цю сторону. Якби хтось сторонній пішов у цей бік, то його б помітили. Тим більш, будь-який голосний звук чи крик долинув би до товаришів без проблем, у разі чого.

      Але – у разі чого? Навколо ні душі. Власне, боятися було нічого. Якщо СКАЧАТЬ