ДНК. Макс Кідрук
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу ДНК - Макс Кідрук страница 6

Название: ДНК

Автор: Макс Кідрук

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-617-12-1808-6, 978-617-12-1805-5,978-617-12-1460-6

isbn:

СКАЧАТЬ робітник із майстерень припасовував бомбу до холодного постаменту, розійшлися вулицею. Я став під ліхтарем, розгорнув листівки, пробіг рядками. Закидалося Пушкіну, наскільки я зрозумів, передусім підле й брехливе змальовування гетьмана Мазепи. Якихось інших суттєвих претензій не висловлювалося. «Треба, до речі, почитати», – подумав я. І в цей момент рвонуло.

      Наступного ранку я офіційно відпросився в керівництва, сказав, що мушу відвідати родину, посилаючись на давню недугу тата, що набувала прогресії, і показуючи своєму безпосередньому командиру порожні конверти з-під маминих листів. Мене відпустили без жодних проблем, і вже за якийсь час я їхав потягом на Харків, розглядаючи за вікном милі серцю передзимові краєвиди Слобожанщини. На моє превелике здивування, місто жило своїм життям, жодних ознак хаосу й громадських занепокоєнь ні на вокзалі, ні дорогою в місто я не помітив. Обережно оминув приміщення театру, вийшов до саду. Пам’ятник стояв. Я здивувався, пригледівся. Довкола бовваніли роззяви, під пам’ятником крутилося трійко жандармів. Якийсь старий голосно й старанно переповідав рядки откровення. Я мимоволі пошепки став за ним повторювати, просто тому, що знав слова. Несподівано з натовпу виринув Духовний, підійшов, мовчки кивнув, руки не простягував, дмухаючи в замерзлі долоні.

      – Заряд не спрямований був, – промовив тихо, не опускаючи рук, – пошкодили постамент. Пушкіну нічого. Зате сто десять вибитих вікон, – додав із неприхованим захватом. – Хочеш покажу?

      – Хочу, – відповів я, обернувся за ним і побачив її.

      Була вона в темному пальті, яке робило її схожою на зимове дерево. Мала смоляне волосся, і очі мала так само чорні. Проте її шкіра була ніжно-бліда, ніби вона щойно прокинулася й ще не призвичаїлася до сонячного проміння. Я пішов просто до неї, цілком ігноруючи здивованого Духовного. Підійшов і познайомився, чого ніколи не робив до того. І ніколи опісля. Звали її Аглая, була вона з лютеранської родини, говорила російською зі смішним акцентом, на мою підкреслену українську перепитала, з якого я села, чим кінцево розбила моє нещасливе серце. На пропозицію провести її до кірхи відповіла рішучою відмовою. Я розвернувся й побрів на вокзал. Усі сто десять вибитих вікон дивилися мені вслід засудливо й вороже.

      Дивно, але організаторів вибуху, себто нас, так і не знайшли. Країна безнадійно втяглася в японську кампанію, героїчна смерть за віру, царя й Вітчизну виглядала не такою вже й фантастичною.

      Та про смерть думати було зарано. Почалися речі куди цікавіші. Почалася й швидко минула зима, а за нею весна 1905-го. Ми всі вчилися вимовляти слово «революція».

      Аглаю я зустрів за два тижні після вибуху, коло кірхи. Зрештою, це не складно – якщо стояти під лютеранською церквою достатньо довго, за якийсь час можна побачити всіх лютеран міста. Вона мене не впізнала. Я їй про себе нагадав. Вона не втішилася нашій зустрічі, хоча поводилася доволі ввічливо й навіть дозволила провести її додому. Утім, СКАЧАТЬ