Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ спекотне літо, потім холодна зима – на зиму його переселяли в закрите помешкання – зимник, а по весні повертали в павільйон, і все повторювалося…

      В неволі він рано почав старіти, і далека його батьківщина, карпатські гори, бачилися йому вже ледь-ледь, наче крізь призму, пелену туману, що застилала йому колись такі зіркі очі. Далеко Карпати, за чужими кордонами, за лісами, за долами-полями, майже за тридев’ять земель у тридесятому царстві, куди йому вже ніколи не дістатися. Та й як вирватися зі скляного ковпака, званого павільйоном яструба-тетерев’ятника? Скло в ньому товсте, ні лобом, ні крилами, ні усім його тілом не пробити.

      Тільки й оживало його ще сильне пружне тіло, як із березневими буревіями приходила в чуже місто весна і кудись його манила, вабила…

      Він борсався-метався тоді в осоружному павільйоні.

      Іноді здавлював груди відчай. Він шаленів. Перелітав зі стовбура на каміння, з каміння на стовбур, бився у скляні стіни, розпростерши крила, висів, вчепившись кігтями в раму, і, розкривши дзьоба, важко дихав… Не пробити скляного полону, саркофагу, у якому його замуровано живцем і назавжди.

      Нема виходу на волю. А воля може бути лише в рідному краї. В чужих краях волі не буває, в чужих краях – лише неволя. I не видно Карпат, хоч вони й високі, і Чорногори не видно з найвищою горою Говерлою, що нею він завжди милувався, коли сидів у гнізді на бескидді…

      Нема виходу.

      І раптом негадано виявилося, що вихід таки є. Навіть зі скляного саркофагу, поставленого сторч. І волю йому приніс березневий вітровій – недарма ж він так його завжди хвилював.

      Тієї ночі вітрюган особливо розійшовся.

      Розбушувавшись, гримкотів покрівлею дахів по близьких до зоопарку будинків. Шаліючи, завивав – іноді тоскно, як вовки в зоопарку, що задирали голови до місяця – він іноді визирав з-за хмар… Вітер вив, наче теж був запертий у скляному саркофазі і не міг з нього вирватися на волю, бушував із громовицями, із сліпучими блискавицями, хоч дощу й не було.

      Правда, вітрисько тієї ночі шаленів усіляко: то як гульвіса-джиґун чи гуляй-вітер, то як вітер-легкокрил, або проносився ледь не ураганом, то хмароломом-чугайстром, то шаргою-шарпуном, то налітав із-за рогу шквалом, ледь не штормищем, то гоготів стрибожим онуком, вітром далеких русичів…

      І вчувався яструбові – навіть крізь скло саркофагу вчувався – гомін Карпат, неначе скриплять у горах смереки (їх він ще за свого першоліття чув) та бекають на квітучих полонинах білі овечки, а хмари пливуть у високості…

      Тієї ночі гультіпака-буревій у багатьох старих хатках та будиночках на околицях позривав дахи, розколошкав покрівлю, повидавлював шибки, а у місті поваляв рекламні щити. А ще він розчахнув стару вербу біля озерця в зоопарку, й одна половина її, падаючи, з гуркотом звалилась ледь не на голову яструбові, точніше – на дах його павільйончика…

      Гуркнуло, ухнуло-тріснуло…

СКАЧАТЬ