Грішниця. Олена Печорна
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Грішниця - Олена Печорна страница 9

СКАЧАТЬ це мав би бути монстр. Уже у сні я стенула плечима. Дивак. Просто монстрів у моєму житті й так вистачає.

* * *

      – Ларисо, я до сусідки, на замочини онучки. Ходім-но зі мною, Василівна зрадіє.

      – Та ні, я краще вдома залишусь.

      – Встигнеш насидітися, а дитині здоров’я-долі не побажати гріх. У таких речах не відмовляють.

      Лариса ще хвилину вагалась, а потім кивнула:

      – Умовили, тільки ненадовго.

      – Одягайся тепліше й ходімо. Там вже, мабуть, зібралися всі односельці.

      – Добрий вечір, Василівно. З поповненням, з онучкою, я ось дещо несу й гостю веду.

      – Ой, як добре. Заходьте-заходьте, за стіл сідайте, бо ми вже святкувати почали. Наливай, Федоре, повнії чари, щоб усього в моєї онучечки вистачало.

      Лариса дивилася на вже захмелілу компанію й не могла втримати посмішки. Червоні щоки, жарти, сміх, вогонь в очах. Уміють же все-таки в нас гуляти, святкувати вміють. Дід Федір зняв зі стіни акордеон, якимось дивом вцілілий раритет, здмухнув пилюку й по-молодецьки забігав загрубілими пальцями по клавішах. Інструмент зраділо відгукнувся, ожив, розійшовся. Прямо в сінях влаштували справжні танці, молодіжним диско й не снилось. Лариса дивилася на розпашілі обличчя стареньких і ловила себе на думці, що прожиті ними роки десь поділись, а попереду – ніби ціле життя, майже таке, як у тієї маленької дівчинки, що десь солодко сопе носиком уві сні. Марія Степанівна саме весело сміялась, відповідаючи на залицяння й підморгування дід-жокея з акордеоном, коли Лариса тихенько кивнула їй і вийшла з будинку.

      Уже стемніло, тому вона одразу його не побачила, швидше відчула німу присутність у повітрі. Він усе-таки пішов. Перший сніг. Маленькі крижані зірки зривались із сонного неба й шепотіли біля самої землі свою зимову колискову. Лариса простягнула руки в темряву й підняла очі до неба – темного та німого. Могло навіть здатися, що його нема, однак сніг та його дихання говорили: воно все-таки там є.

      Жінка видихнула й озирнулась. В освітленому вікні стрибали чорні тіні, а хтось зовсім поруч тихенько схлипував. Лариса прислухалась, обережно обійшла будинок і наштовхнулася на молоду жінку, що пошепки кликала смерть. Її плач зливався з веселим сміхом, що гупав з усіх вікон. Дивне поєднання, хоча… У житті так і буває. Хтось радіє народженню, а хтось чекає на смерть.

      – З першим снігом вас.

      Незнайомка злякано здригнулась і затихла.

      – Не замерзли тут?

      Жінка похапцем витерла сльози:

      – Все, що могло, замерзло вже давно.

      Лариса присіла поруч, намагаючись зрозуміти, навіщо це робить. Відповідь прослизнула крізь пальці й загубилася серед білих клаптиків чорного неба. Та чи вона взагалі існувала? Чому когось ми впускаємо в найпотаємніші куточки свідомості, навіть глибше, а повз інше обличчя, таке ж незнайоме, байдуже проходимо далі. Лариса не знала, як не дано знати, чия доля опиниться поруч із твоєю завтра вранці, через тиждень чи рік, однак чомусь СКАЧАТЬ