Відьмак. Хрещення вогнем. Анджей Сапковський
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Відьмак. Хрещення вогнем - Анджей Сапковський страница 22

Название: Відьмак. Хрещення вогнем

Автор: Анджей Сапковський

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Героическая фантастика

Серия: Відьмак

isbn: 978-617-12-1789-8, 978-617-12-1488-0, 978-83-7578-067-3, 9786171217881

isbn:

СКАЧАТЬ думаю, – похитав він головою, – аби то була розвідка чи авангард. Вони сюди по дещо інше приїхали.

      – І по шо, цікаво?

      – По оте. – Він вказав на соснову труну, що лежала на возі, потемніла від дощу.

      Дощило вже слабше, й перестало гриміти. Гроза пересувалася на північ. Відьмак підняв меч, що лежав серед листя, застрибнув на воза, тихо лаючись, бо коліно все ще нагадувало про себе болем.

      – Допоможи мені оте відчинити.

      – Шо ти від покійника хочеш… – Мільва обірвала себе, бачачи прокручені у кришці отвори. – Хай йому! Живого гавекар у тому ящику віз, чи шо?

      – То якийсь бранець. – Ґеральт піддів кришку. – Торговець тут на нільфгардців чекав, аби їм передати його. Обмінялися паролем та відзивом…

      Кришка із тріском відірвалася, відкривши чоловіка із кляпом, ремінними петлями за руки й ноги прив’язаного до боковин труни. Відьмак нахилився. Придивився уважніше. І ще раз, ще уважніше. І вилаявся.

      – Ну, прошу, – сказав, розтягуючи слова. – Оце так сюрприз. Хто б сподівався?

      – Ти його знаєш, відьмаче?

      – На морду, – усміхнувся він паскудно. – Сховай ніж, Мільво. Не розтинай йому ременів. Це, як я бачу, внутрішня нільфгардська справа. Ми не повинні втручатися. Залишимо його як є.

      – Чи добре я чую? – відізвався з-за їхніх спин Любисток. Він досі був блідий, але цікавість уже перемогла емоції. – Хочеш залишити у лісі зв’язану людину? Здогадуюся, що ти упізнав когось, із ким у тебе є що ділити, але ж це, диявол, бранець! Був в’язнем людей, які на нас засідали й мало не вбили. Ворог наших ворогів…

      Він обірвав себе, побачивши, як відьмак витягає з-за халяви ножа. Мільва тихо кашлянула. Темно-блакитні, досі примружені під дощем очі зв’язаного розширилися. Ґеральт нагнувся і розтяв петлі, що прив’язували його ліву руку.

      – Глянь, Любистку, – сказав, хапаючи за зап’ясток і піднімаючи звільнену руку. – Бачиш цю рану на долоні? Це його Цірі тяла. На острові Танедд, місяць тому. Це нільфгардець. Приїхав він на Танедд спеціально для того, щоби спіймати Цірі. Вона тяла його, захищаючись від викрадення.

      – Шось їй ніяк та оборона не допомогла, – буркнула Мільва. – Але шось тут, здається, купи не тримається. Якшо він-отой Цірі твою з острова для Нільфгарду забрав, яким же чином тоді у труну втрапив? Чому його гавекар нільфгардцям видавав? Виймемо йому з рота кляп, відьмаче. Може, шось він нам скаже?

      – Я його слухати не хочу, – сказав він глухо. – У мене вже й рука свербить, аби пхнути його мечем, поки отак лежить і глипає. Ледь стримуюся. А як одізветься – можу й не втриматися. Не все я про нього вам розповів.

      – То не гамуйся. – Мільва стенула плечима. – Пхни, якшо отаке він падло. Але скоріше, бо час підганяє. Казала ж я, нільфгардці на підході. Піду до свого коня.

      Ґеральт випростався, відпустивши руку зв’язаного. Той відразу видер з рота й виплюнув кляп. Але не відізвався. Відьмак кинув йому ножа на груди.

      – Не знаю, за які СКАЧАТЬ