Сусід. Христина Лукащук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ те, що я не дурна жінка?

      – Так. А чому тебе це дивує?

      – Не знаю, але до сих пір мені видавалось, що вона так не думала…

      – Вікуся, не починай, – його нічим не можна було збити з пантелику, – то що, ти згідна?

      Я й справді не знала, що сказати. Все звучало дуже гарно – свій будинок практично в самому центрі Львова, ми з чоловіком повноправні господарі. То й що, що разом з тетою Стефою – дім великий, місця на всіх вистарчить. Свій садок, разом з друзями на вихідних готуємо шашлик, печені овочі… Так, усе чудово і, здається, таки виконально, тим паче, що хтось там з родини працює в міській раді, тож може за відповідну винагороду пособити коли що…

      Але муляло мене тоді одне – чому обов’язково розлучатися? Чому не можемо обоє приписатися до тітки – тоді шанси збільшаться вдвічі.

      – А чому б і мені не прописатися до твоєї тети? – висловила свої думки вголос.

      – Ми й про це з тетою розмовляли, – спокійно запевнив мене чоловік. – Звісно, шанси збільшаться, – наче читав мої думки, – але тоді доведеться продавати твою квартиру, а ти сама знаєш, що старій Гудзьовій з 5 «А» вже не довго лишилось, тож ти перша по закону можеш подати заяву на приєднання ще однієї кімнати в комунальній квартирі.

      – Ого, нічого собі, – мені бракувало слів, аби виразити те, з якою спритністю Олег з тетою про всіх подбали. Єдине закрадався сумнів, чи то було спонтанне рішення за дві години, чи над ним вже давно хтось зосереджено мізґував.

      – Але ж чоловіче, на дідька нам стільки квартир?

      – Як то навіщо? Продамо. Ти ж сама розумієш – не маленька – що цілу квартиру дорожче можна продати, ніж кімнату, – мало не на пальцях пояснював чоловік, раптом ввійшовши в роль багатія.

      – Олеже, а не здається тобі, що все складається занадто просто? – в мене на ту мить закінчились аргументи, – не здається, що в житті так не буває?

      – Чому ж не буває? – буває! Особливо тоді, коли є гроші!

      Що тут скажеш?

      Я погодилась.

      Ми розлучились, але з того часу я більше ні Олега, ні його грошей, які він таки отримав, не бачила. То чи це можна назвати зрадою?

      Радше – ні.

      Стогін за стіною, який досягнув свого апогею, розсіяв мої спогади дрібними шматочками по раптом згуслому просторі спальні. Тепер до звуків, які видавала жінка, добавився ще й якийсь стукіт. Ритмічний. Та це ж… ліжко. Вірніше, ніжки ліжка, які то відриваються від землі, то знову зі всією силою опускаються. Ого! Такого я ще не стрічала. Я звичайно знала, що таке буває, та й різні анекдотичні ситуації чула, але щоб отак, за стіною… сусіди…

      Останнім часом була настільки втомленою і вимученою переживаннями, що одразу навіть не розуміла, як на ті звуки реагувати. Розізлитись? Постукати їм в стінку – хай трохи принишкнуть, чи позвонити просто в двері і влаштувати скандал, який не скоро забудуть. Зрештою, потрібно поважати чуже приватне життя. Нема чого влаштовувати такі гучні оргії серед ночі в будинку з тонкими стінами.

      Треба СКАЧАТЬ