Тринадцята казка. Діана Сеттерфілд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ досі зелені, і досі не зів’ялі. Невдовзі вони скоцюрбляться, зів’януть і помруть.

      Як громом уражений, з дрожем, що йшов, здавалося, від серця, пронизував усе тіло і через тремтячі ноги передавався землі, намагався Джон збагнути, що ж сталося. Може, це кара небесна? Та чому вона впала саме на його парк? І хіба бувають бурі без шуму?

      Ні. Це справа людських рук.

      За поворотом він знайшов докази: на росяній траві блищали великі ножиці з роззявленими лезами, а поряд із ними – пилка.

      …Коли Джон не прийшов на обід, Хазяйка занепокоїлася й подалася його шукати. Дійшовши до класичного парку, вона, вжахнувшись, піднесла до рота руку, а потім, задерши фартух, поспішила далі, очікуючи найгіршого.

      Джон безсило лежав на землі; вона обережно допомогла йому підвестися. Він важко сперся на неї, і вона – ніжно та дбайливо – повела його до кухні й посадовила у крісло. Поки Хазяйка робила чай, садівник сидів непорушно, втупивши невидющі очі у простір перед собою. Не кажучи ні слова, місіс Дюн піднесла чашку до його вуст і почала потроху вливати гарячу рідину Джонові до рота. Нарешті очі його поворухнулися, зустрілися з її очима, і вона побачила в них такий біль утрати, що й сама не втрималася – заплакала.

      – О Джоне! Я знаю. Я все бачила.

      Він обійняв подругу за плечі й увесь затрясся від ридань, передаючи їй невтримний дрож свого тіла.

* * *

      Того дня двійнят не було видно, та Хазяйка їх і не шукала. Коли ж надвечір вони з’явилися, Джон і досі сидів у кріслі в кухні, сивий і змарнілий. Побачивши сестер, він аж здригнувся, наче від болю. Вони ж ковзнули цікавим і байдужним поглядом зелених очиць по його обличчі – так, наче перед ними була механічна пташка з годинника у вітальні.

      Перш ніж вкласти близнючок спати, Хазяйка перев’язала на їхніх руках порізи від пилки та ножиць.

      – Не чіпайте інструментів у Джоновому сараї, – невдоволено пробурчала вона. – Вони гострі, об них можна порізатись.

      А потім, не сподіваючись, однак, що її почують, докинула:

      – Навіщо ви це зробили? Ну навіщо ви це зробили, га? Джон тепер сам не свій.

      Раптом Хазяйка відчула дотик дитячої руки.

      – Бабусі сумно, – сказала дівчинка.

      То була Еммеліна.

      Не вірячи своїм вухам, Хазяйка закліпала повіками – закліпала так швидко, що туман, який застив її очі, зник, і вона здивовано витріщилася на дитину.

      Еммеліна знову заговорила:

      – І Джону-копачеві сумно.

      – Так, – прошепотіла місіс Дюн. – Нам із Джоном сумно.

      Дівчинка посміхнулася. Це була посмішка без злостивості, але й без почуття провини. Просто посмішка дитини, яка помітила якесь явище і правильно його визначила. Дитина помітила сльози. Сльози пробудили в неї зацікавлення. І ось вона знайшла відповідь: причиною сліз був сум.

      Хазяйка СКАЧАТЬ