Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати (збірник). Чак Поланік

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ про рак, ні про масові вбивства, ні про атипову пневмонію, ні про деградацію екосистем, ні про релігійні конфлікти.

      Аж ось по системі оповіщення аеропорту викликають моє ім’я. Що ж, навіть своє ім’я я більше знати не буду.

      Перш ніж я себе зітру, я уявляю дядечка Генрі біля брами з посадковим талоном в руці. Він заслуговує на краще, ніж оце. Він має знати, що його провини тут нема. Тому з електродами, приклеєними до чола, я виношу з туалету дефібрилятор і йду головною залою аеропорту до воріт. Униз від скронь, наче тонкі, білі кіски, спадають витки електричного дроту. А перед собою на витягнутих руках я несу блок живлення, неначе той терорист-смертник, який ось-ось збирається висадити в повітря всі пункти власного IQ[55].

      Побачивши мене, бізнесмени перестають котити на роликах свою ручну поклажу. Люди, що родинами летять на відпочинок, розкривають широко руки і завертають своїх дітей в інший бік. Якийсь хлопець вважає себе за героя. І тому він бадьоро горлає: «Усе буде добре!» Він мені каже: «У тебе є все, заради чого варто жити».

      Хоча ми обоє розуміємо, що він – пустобрех.

      Моє обличчя упріває так сильно, що електроди можуть зісковзнути. Це – мій останній шанс сказати все, що у мене накипіло, і я, коли всі на мене наводять оком, мушу відкритися: а я не знаю, чи щасливий це кінець. І я не знаю, як усе владнати. Двері в головну залу відчиняються, і до неї вриваються бійці служби внутрішньої безпеки. А я відчуваю себе одним з тих ченців-буддистів у Тибеті чи де ще там, який розплескує на себе бензин, а потім перевіряє, чи запальничка на ділі працює. Як незручно буде вимоклому в бензині просити сірника у випадкового перехожого, тим більше що сьогодні так мало людей палить. Я зараз посередині головної зали аеропорту, і з мене капає не бензин, а піт. Піт заливає очі, а думки мої рояться без ладу, одна збиває іншу.

      Тут негадано з’являється мій дядечко, хапає мене за руку і каже: «Знай, Треворе: якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Він стискає мою руку, я стискаю червону кнопку. Кажу йому, що це ще не трагедія. Я кажу: «Я буду любити тебе і далі, дядьку Генрі… Просто не знатиму, хто ти».

      У голові мої останні думки, то – молитви. Я благаю, щоб акумулятор був повністю заряджений. Щоб там вистачило напруги, аби стерти той факт, що я щойно перед кількома сотнями незнайомців вимовив слово «любов». Ба гірше, я сказав це своєму дядькові. І свою провину я ніколи виправити вже не зможу.

      Більшість людей, замість прийти мені на допомогу, дістають свої телефони і давай знімати відео. Усі борюкаються за найкращий ракурс. Це дещо мені нагадує. Нагадує мені вечірки на дні народження і на Різдво. Тисячі спогадів пролітають переді мною востаннє, і це те дещо, що я також не передбачив. Мені не шкода, що я втрачу освіту. Мені не шкода, що я забуду власне ім’я. Та мені бракуватиме однієї малої дещиці: того, що я пам’ятаю про батьків.

      Очей моєї мами, носа та лоба татка – їх уже немає, а якщо і є – то лише в рисах мого обличчя. І мені боляче від думки, що більше СКАЧАТЬ