Солоденьке на денці пирога. Алан Бредлі

Чтение книги онлайн.

      – Її зачинено.

      – Аг-га, – сказав спроквола.

      Він був таким спокійним, що це зводило з розуму. Навіть розслідуючи вбивство, він виглядав безтурботним, як людина, що проходжається парком.

      – Я мав розмову із Доґґером, – повів він далі, і я помітила, що він пильно на мене дивиться, намагаючись оцінити, які почуття приховує вираз мого обличчя.

      – Он як? – сказала я недбало, проте мій мозок волав: «Приготуватися!», подаючи застережні сигнали, як підводний човен під час занурення.

      Остерігайся, подумала я. Стеж за своїми словами. Що сказав йому Доґґер? Що в кабінеті був незнайомець? Що там той сварився з татом? Що він погрожував?

      У цьому полягають труднощі з людьми на зразок Доґґера: він міг втратити самовладання без жодних на те причин. Чи вибовкав він інспекторові про незнайомця в кабінеті? Хай йому всячина, Доґґеру! Хай йому всячина!

      – Він каже, що ти збудила його близько четвертої години ранку й принесла вістку про труп на городі. Так було?

      Мені відлягло від серця, але я стрималася, щоб не зітхнути, – чим могла себе видати, – ледь не вдавившись у процесі. Дякую тобі, Доґґере! Нехай благословить тебе Господь і боронить тебе й завжди буде з тобою! Старий добрий вірний Доґґер. Я знала, що можу на тебе покладатися.

      – Атож, – відповіла я, – так і було.

      – Що ви робили потім?

      – Ми спустилися сходами й через кухню вийшли на город. Я показала, де лежить тіло. Він став навколішки й пошукав за живчиком.

      – І як він це зробив?

      – Він поклав руку йому на шию, десь під вухом.

      – Гмм, – буркнув протягом. – І він там був? Я про живчик.

      – Ні.

      – Звідки ти знаєш? Він тобі сказав?

      – Ні, – відповіла я.

      – Гмм, – знову буркнув на розтяг. – Ти теж опустилася навколішки біля тіла, еге ж?

      – Може й так. Не впевнена… Вилетіло з голови.

      Інспектор щось занотував. Навіть не маючи тієї писанини перед очима, я знала, про що там ідеться. Чи сказав Д. Ф., що живчика немає? Чи бачив, щоб Ф. опускалася на коліна б. т. (біля тіла)?

      – Це цілком зрозуміло, – сказав він. – Напевно, тебе приголомшило бачене.

      Я воскресила в пам’яті образ незнайомця, котрий лежав у відблисках ранішньої заграви: щетинка на підборідді, жмутки рудого волосся, що злегка гойдалися під слабкими подувами ранкового леготу, бліде обличчя, простягнута нога, дрижання пальців, той останній жадібний ковток повітря. І слово, котре його вуста видихнули мені в обличчя… Vale.

      О, як це захопливо!

      – Атож, – відповіла я, – це було жахливо.