Конотопська відьма. Вибрані твори. Григорій Квітка-Основ’яненко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ щось нездорово! Або оце додому утікати, або що? Кінчай тут за мене порядок.

      – Цур йому, – каже Левко, – ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобі чого з очей? То проходись по вулиці, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дівчата танцюють. Ну, що вже Кубраківна вдрала, так там вже за всіх. Що за танцюра! Та й дівка, брат, важна! Коли б до осені не втекла, то не мине моїх рук.

      Мов лихоманка стрепенула Василя; поблід як полотно та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти від журби. Він-бо думав, що се його дівчину Левко вихваля; бо, звісно, коли хто котру любить, то й дума, що вона і усім така хороша і люб’язна здається, як і йому. Послухав трохи чмелів, далі схаменувсь і на хитрощі піднявсь, давай його випитувати.

      – Ке Кубраківна? – каже. – Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (Себто Маруся).

      – Ні, – каже Левко, – нам до тієї далеко. Моя, он бач, русява, що трошки кирпатенька, у свиті та рушником підперезана.

      Полегшало нашому Василеві; аж здохнув; і очиці як ясочки заграли, як почув, що не його дівчину Левко любить. Тепер йому дарма і Кубраківна, чи тут вона, чи де, а давай мерщій допитуватись про свою та й каже Левкові:

      – А то про яку ти кажеш, що до неї тобі далеко? Хіба тут є попівна або прикажчиківна?

      – Ні, – каже Левко, – тут усе наші рівні; а я кажу про нашу Марусю.

      – А що ж то за Маруся? – спитавсь Василь та й очі понурив у землю, буцім йому і дарма, а у самого не тільки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а він, сердешний, і дух притаїв, і боїться, щоб ні жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказовати.

      От і почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: і чия вона дочка, і який її батько багатий, і як він свою дочку кохає; а далі й про Марусину натуру: як вона усіх жахається, що ніхто її не бачив не тільки щоб на вечорницях або у колядці, та й на вулицю, і на Купала, і ні на які ігри не ходить; чи така вже собі пишна або, може, несмілива; а що роботяща! і на батька, і на матір, і на себе пряде, шиє, миє, і сама усе одна, без наньмички, і варить, і пече; а мати сидить, ручки склавши.

      Не пішла ж і Маруся до танців, а сіла собі, сумуючи, на приспі біля хати та ті горішки, що узяла у Василя, усе у жмені перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думці, того й сама не розбере. То часом стане їй весело, так, що зараз бігла б до матері та й приголубилась би до неї, то вп’ять засумує, і слізоньки хусточкою обітре, і бажа батенька, щоб розвів її тугу; то всміхнеться, то засоромиться; і дума, щоб то й додому іти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить на весіллі з дружками, та мерщій і додому), та як розглядить, що треба побіля Василя іти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думці було: «Коли б оттой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначе б мені на душі легше стало». Як же тільки подумала об сім, та як засоромиться! Почервоніла, як калина, закрилась рученьками і голову похилила.

      Отто й прийшла до неї Олена Кубраківна, перетанцювавши, та й сіла біля неї віддихати.

      – Чого СКАЧАТЬ