Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я видав першу свою книжечку новел «Прут несе кригу» (із повісті, яку написав у армії, тільки заголовок залишився), ректор Лазаренко, втішений, що Павличко не обманув, обіцяючи, що з мене вийде письменник, вислав цю книжку до ТОУКу, і на неї у своїй газеті відгукнувся Петро Кравчук, зробивши для мене перше міжнародне паблісіті. Згодом з Кравчуком ми подружили, я й донині не можу сказати про нього жодного лихого слова. Вони ж, «прогресисти», були на той час єдиними зв’язковими між нами й діаспорою: коли вся українська еміграція мала можливість слухати хор Вірьовки и дивитися ансамбль Вірського, то в цьому виключна заслуга ЛАУ і ТОУК. Проте півроку тому, коли я летів до Канади на запрошення вінніпезької «Просвіти» і в літаку випадково зустрівся з Петром Кравчуком, мені мимоволі стало шкода, що такі діяльні, як він, люди – а їх було чимало – через свою сліпу вірність комуністичним ідеалам навіки залишилися на узбіччі всеукраїнського культурного і політичного процесу…

      Львівські студенти почали організовувати наукові гуртки і літературні студії – їх і далі контролювали ті самі череповські із комітету комсомолу, і, хоч хижа хватка більшовицьких кураторів помітно ослабла, залишився і продовжував все ж таки лякати нас зловісний їх оскал. Коли в малому актовому залі, наприклад, зачитували закритий лист Хрущова про культ Сталіна, і я, не приховуючи зловтіхи, голосніше за всіх плескав у долоні, Череповський «по-дружньому» порадив, щоб я вгамовував свої емоції, якщо не хочу бути ще раз виключений з університету. Проте вже ніщо не могло стримати відлиги: більшовицький кулак невтримно розтулювався. Дивувалась зима…

      До університетської літературної студії належали тоді, крім її керівника Дмитра Павличка, – Ростислав Братунь, Василь Колодій, Григорій Глазов, Микола Петренко, Галина Леонченко, Володимир Лучук (найоригінальніший на той час поет-новатор), Григорій Печенівський, Георгій Книш, я, а на підходах з’явилися Роман Лубківський, Роман Кудлик, Дмитро Герасимчук, Михайло Косів, Ніна Бічуя… Остання, правда, – оте зарозуміле дівча з довгим до пояса русявим волоссям – незалежно і гордо косувала очима на поетичну рать, що збиралася в 114-й аудиторії, поолімпійськи зверхньо не сприймаючи наших традиційних соплів, і зухвало бомкала перед нами кольоровим м’ячиком: не знала, бідолашна, що незабаром сама прийде до нас і ніде від нас не зможе вже подітися, та назавжди залишиться самотньою зі своїм оригінальним і неприйнятним у нашій заполітизованій і сентиментальній читацькій громаді – модерним стилем…

      Гай, гай – косяки золотих і срібних, більших і менших рибок гасали, метушилися в заплавах біля берега змілілої за час радянської посухи літературної ріки і не сміли, не могли іще вирватися з них у замшіле русло, по хребті якого повільно і сонно пливла протрухлявіла мистецька галера, на кормі якої сиділи й куняли за життя віджилі класики галицького культурного процесу – письменники Михайло Яцків і Денис Лукіянович, художники Іван Севера і СКАЧАТЬ