Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ людської особистості, що ставало запорукою цілковитої покори, моральної прострації, стану повної індиферентності. Один раз покайся, один раз заграй з ними в карти – і ти вже їхній, і називатимуть вони тебе повією, як тільки відступишся від них, і ти, зашантажований, навіть перед своїми ніколи не відмиєшся і в чистій воді. «Раз тільки ступиш – і пропала воля», – навчала Леся Українка. У такий спосіб намагалися більшовики перетворити нації в населення, в нарід рабів, що їм почасти вдавалося: ми це з болем спостерігаємо нині щодня перед референдумом 1 грудня на нашій славній Україні…

      Можливо, подібний розрахунок мали партократи і щодо мене. Здолати ж мене їм не вдалося: кожен історичний роман, написаний у ті тяжкі часи, я видаю нині, не міняючи жодного слова. Чому ж вони тоді дали мені спокій?

      Бо ослаб кулак і стиснутися знов, немов у тієї руки, що розпухла від лопати, не зміг і вже не зможе: ворушаться пальці, мучаться в конвульсіях – подібно нині мучиться Горбачов, намагаючись з’єднати навіки роз’єднане.

      Проте я забіг далеко вперед: до цієї теми ще треба дійти. Хай вибачить мені читач за хаотичність викладу.

      5

      Київ, 2 грудня 1991 року, 12.00.

      Учора зранку у Львові я взяв участь у референдумі, проголосувавши за Акт Незалежності України і – без жодної надії на позитивний результат – за кандидата у президенти Ігоря Юхновського. До самого обіду, поки не зателефонували Романи (Кудлик і Безпалків) й Ніна Бічуя (бо ж 1 грудня – день святого Романа), я ходив з кута в кут у відчайній тривозі, немов той батько, що загубив у натовпі дитину.

      Незважаючи на те, що сам передбачив позитивний результат референдуму до 80 відсотків, я раптом збоявся: наш народ такий різнорідний, духовно знищений, неорганізований, збайдужілий і стомлений, що може сьогодні підписати смертний вирок своїй свободі, і тоді ми вже ніколи її не здобудемо, і ніхто ніколи нам не допоможе, не поспівчуває, світ облишить нас у спокої, як на унікальну націю, яка добровільно вибрала для себе ярмо.

      Потім до вечора ми вчотирьох сиділи в майстерні Романа Безпалкова і за чаркою тяжко посперечалися з приводу інтерв’ю Ігоря Калинця, опублікованого в журналі «Україна», де він повторив за Іваном Франком: «Не люблю українського народу, бо за що мав би його любити?»

      Кожен з нас у душі хоч раз за життя долав подібні сумніви, та сказати про це вголос досі ніхто не зважувався, і ось під впливом згаданого інтерв’ю, яке нехай залишиться на сумлінні автора, Ніна Бічуя, серце нашої компанії, раптом викричала свій накипілий біль словами Калинця й залишила товариство, а я поїхав до Києва, такий пригноблений і збезнадіяний, як рідко коли в житті.

      Дорога Ніно, я визнаю право на сумніви, бо й сам цим грішу, але сумніваймося передовсім у собі, а не у своєму народові. Не бавмося у пророків, не робімо із себе Кассандр, бо нація за нас дужча. «Народ мій був, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!»

      2 СКАЧАТЬ