Інтронізація. Михайло Нечитайло

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тут розмарин, то ти не з мого куща квітка.

      Так і розійшлися, ще й не зійшовшись, біля того дурнуватого, незнано-нащо причепленого розмарину.

      І Гвіам на тому ж обпікся.

      – Що, теж розмарину хоче? – перепитав Джо, коли той похило відходив від Суррени.

      – Ага, – аж рота роззявив Гвіам.

      – Біда, – протяжно так Джо.

      – Ні, не біда, – заперечив Гвіам, – просто зарозумілість.

      А раз не біда, то варто на щось і надіятися. Бо наука наукою, призначення призначенням, Всесвіт Всесвітом, але ж є ще й молодість.

      Якраз молодість і бісила.

      Бо Суррена, зчищаючи зі своїх обріїв таких красенів, як Джо та Гвіам, хилилася до тонкокрилого Летюка. Нічого не скажеш, студент здібний, але ж хвилею котить трохи рідше, ніж хоча б і Джо, трохи скромніше. І такого обрати? За що? За розмарин? А він його нюхав, він його бачив хоч раз на віку?

      Джо порився в енциклопедіях, підчитав трохи про ту нещасну рослину. Ну, вічнозелена, ну, запашна, ну, з родини губоцвітих (о, це точно Летюк криє в цій губоцвітності, бо як балакає, таке враження, наче губи в трубочку складає, а не слова ними вишіптує), ну, олію з неї чавлять. Навіть у ботанічний сад сходив, надибав там цю принаду – нічого особливого, рослина, як рослина.

      Плюнув Джо на ту оказію, відвернувся від Суррени, жив, як і до цього.

      Того вечора всі сиділи в холі гуртожитку, балакали про се, про те. Патриція пішла спати, а Суррена викручувалася перед товариством, як булочка на променаді хлібних зваб вищого ґатунку. Ну, як ти його відведеш ті очі?

      – Розмаринчику б пожувати, – томно так з дівочих уст.

      Хто й уваги не звернув, розходилися собі по кімнатах, Гвіам, Джо й Летюк лишилися.

      – А що, хіба це проблема? – зверхньо так Джо.

      – Як сказати? – Суррена чваньковито.

      – Зараз організуємо, – Летюк невпевнено здійнявся з крісла.

      Джо та Гвіам переглянулися.

      – Давай, давай, – заохотили Летюка й поспіхом подалися геть.

      – То що? – Гвіам потирав руки. – Організуємо дамі щастя?

      – Можна, – завівся Джо.

      Організувати, то й організувати, але як? Нічної пори їхній заклад закритий, на вулицю студентів не випускають за жодних обставин, бо й за дня повної свободи не мають, певного нагляду майбутня професія потребує. А як піццу чи коржика здобного через кур’єра замовиш, припре до віконця на першому поверсі, де має майбутнє летюче студентство право на передачі зі звичайного світу. Одним словом, виходу в зовнішній світ катма, а розмарину, ще й терміново, через кур’єра не замовиш. Проблема мала вирішуватися в неординарний спосіб.

      Порадилися, пішли в спортзал, зняли зі стелі мотузку для фізичних вправ, вийшли на балкон з тильної сторони будівлі, глянули довкіл. Сьомий поверх викладав перед очі хай і не надто обширну, та все ж достатню панораму, аби зрозуміти, що поверх таки сьомий.

      – І як це Летюк буде штурмувати висотні бастіони в самоті? – похіхікали та й приступили до процесу.

СКАЧАТЬ