Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах. Петер Енґлунд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ квітів або ж просто квітки на грудях. З гвинтівок стирчали айстри, левкої та троянди, немов мали намір обстрілювати ворогів квітами. Обличчя солдатів були серйозними. А я ж уважала, що вони сміятимуться і радітимуть.

      Ельфріда все ж бачить одного усміхненого солдата, лейтенанта, й відразу впізнає його. Його звати Шен, і вона дивиться, як він прощається з родичами і потім продирається крізь натовп. Як інші ляскають його по спині, обіймають, цілують. Їй хочеться крикнути: «Привіт, лейтенанте Шен!» Але вона не наважується.

      Грає музика, над натовпом здіймаються капелюхи і носові хусточки, потяг з одягненими в цивільне резервістами гуде і рушає з місця. Усі люди махають і кричать «ура». Незабаром вирушить у дорогу і 149-й. Ельфріда злазить з огорожі, її поглинає натовп. Вона відчуває, що її ось-ось розчавлять, задушать. Дівчинка бачить літню жінку з червоними від сліз очима. Вона несамовито кричить: «Пауль! Де мій малюк Пауль? Дайте мені побачити мого сина!» Ельфріда не знає, хто такий Пауль, вона стоїть, стиснута з усіх боків спинами, руками, животами, ногами інших людей. Вражена або, можливо, вдячна за те, що їй удалося помітити хоч щось у цьому безладному, плутаному, гігантському клубку образів, звуків і відчуттів. Ельфріда, затиснута в натовпі, промовляє коротку молитву: «Боже милосердний, збережи цього Пауля! Поверни його цій жінці! Молю Тебе, благаю, молю!»

      Вона бачить, як повз неї марширують солдати, а поруч з’являється маленький хлопчина. Просунувши ручку крізь холодні залізні прути огорожі, він кричить: «До побачення, солдате!» Один з них, одягнений у сіру форму, бере простягнуту ручку і потискає її: «До побачення, малюче!» Усі сміються, оркестр грає «Deutschland, Deutschland, ьber alles». Дехто підспівує. Довгий, прикрашений квітами потяг зупиняється біля першої платформи. Лунає звук горна, і солдати зразу ж залазять всередину. Лайки, жарти, накази. Солдат, який відстав, поспішає до потяга, пробігаючи зовсім поруч із Ельфрідою, яка стоїть за огорожею. Вона сміливо простягає йому руку і ніяково бурмоче: «Хай щастить!» Він дивиться на неї, посміхається і на ходу потискає їй руку: «До побачення, дівчинко!»

      Ельфріда проводжає його поглядом. Бачить, як він здирається в один із товарних вагонів. Бачить, як він обертається і дивиться в її бік. Потяг рушає з місця, спершу – зовсім повільно і неохоче, потім – набираючи швидкість.

      Крики «ура» лунали в повітрі, обличчя солдатів виднілися у відчинених дверях вагонів, люди кидали квіти слідом за потягом. Якось одразу багато з тих, хто залишився, заплакали.

      До побачення! Чекаємо вас додому!

      Не бійтеся! Ми незабаром повернемося!

      Ми відсвяткуємо Різдво вдома з мамою!

      Так, так, так, швидше повертайтеся додому!

      З потяга, що відходить, лунає гучний спів. Дівчинці вдалося розчути тільки частину приспіву: «In der Heimat, in der Heimat, da gibt’s ein Wiedersehen!» [5]

      А потім потяг зникає в ніч. Літо. Тепло.

      Ельфріда схвильована. Стримуючи сльози, вона повертається додому. Дорогою вона тримає перед собою руку, яку їй потиснув солдат, наче та тепер особливо цінна і дуже крихка. Піднімаючись СКАЧАТЬ