Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Віктор Франкл

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – обуренням, викликаним не жорстоким поводженням та болем, але образою, пов’язаною з ними. Того разу кров ударила мені в голову, оскільки я був змушений вислуховувати чоловіка, який судив моє життя, нічого не знаючи про нього, чоловіка (мушу визнати: наступну ремарку я адресував моїм товаришам після цієї сцени, бо вона дала мені дитинне задоволення), «який виглядав таким вульгарним та огидним, що медсестра у вестибюлі моєї лікарні не пустила б його навіть до приймального відділення».

      На щастя, капо в моїй робочій бригаді був мені завдячений: я подобався йому, тому що вислуховував його любовні історії й оповіді про сімейні неприємності, які він виливав на мене під час довгих переходів до місця роботи. Я справив враження на нього моїм діагнозом його характеру та психотерапевтичними порадами. Після цього він перейнявся вдячністю до мене, і це було дуже цінним. Щойно виникала нагода, він резервував мені місце біля себе в одному з перших п’яти рядів нашого підрозділу, який зазвичай складався із двохсот вісімдесяти осіб. Це була важлива послуга. Ми мусили вишиковуватися в шереги ще в передсвітанковій темряві. Кожен боявся запізнитися й потрапити до задніх лав. Якщо були потрібні працівники на неприємну роботу, з’являвся старший капо та зазвичай відбирав потрібних йому людей із задніх лав. Ці чоловіки вирушали на іншу, особливо огидну роботу під керівництвом незнайомих охоронців. Іноді старший капо обирав людей із перших п’яти рядів, просто щоб покарати тих, які вважали себе розумниками. Усі протести й прохання вщухали після кількох влучних ударів, й обрані жертви бігли на призначене місце без криків і спонукань.

      Однак, поки мій капо відчував потребу виливати свою душу, зі мною цього не траплялося. Я мав забезпечене почесне місце біля нього. Була й інша перевага. Як майже всі товариші по табору, я потерпав від набряків. Мої ноги так розпухли і шкіра на них напнулася так туго, що я заледве згинав коліна. Я не міг шнурувати черевиків, щоб вони налізали на мої набряклі ноги. Для шкарпеток місця не залишалося, навіть якби я їх мав. Отож мої напівбосі ноги завжди намокали, а в черевики набивалося повно снігу. Це, звісно, викликало задубіння й обмороження. Кожен крок перетворювався на справжні тортури. Під час переходів засніженими полями наше взуття вкривалося грудками льоду. Знову й знову люди підсковзувалися, і ті, що йшли за ними, падали на них. Колона затримувалася, але не надовго. Один з охоронців негайно вживав заходів і, працюючи прикладом, змушував людей швидко підніматися. Що ближче до початку колони ви йшли, тим менше доводилося зупинятися й надолужувати згаяний час, біжучи на болючих ногах. Мені дуже поталанило, що я став особистим лікарем Його Ясновельможності Капо й неквапливо крокував у перших рядах.

      Я міг бути впевненим у додатковій платі за мої послуги: якщо на обід давали суп, коли надходила моя черга отримати порцію, капо сягав черпаком дна каструлі й виловлював кілька горошин. Цей чоловік, у минулому військовий офіцер, навіть наважився шепнути бригадиру, з яким я конфліктував, що знає мене як надзвичайно старанного робітника. Це СКАЧАТЬ