Дівчина у потягу. Пола Гоукінз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ від вишневих кісточок, ґудзики ледь не відриваються, під пахвами вологі, липкі кола. Очі та горло сверблять. Сьогодні ввечері я не надто прагну, щоб потяг плентався довше, хочу скоріше опинитися вдома, роздягнутися, встати під душ і залишатися там, де мене ніхто не бачить.

      Дивлюсь на чоловіка навпроти. Він мій одноліток, років із 35, із темним волоссям, посивілим на скронях. Бліда шкіра. На ньому костюм, але піджак він скинув та повісив на сидіння поруч із собою. Перед ним відкритий тоненький сучасний ноутбук. Друкує він повільно. На правому зап’ясті срібний годинник з великим циферблатом – виглядає дорого, мабуть, фірми «Брейтлінґ». Він задумливо пожовує внутрішню поверхню щоки. Певно, нервується. Або глибоко замислився. Друкує важливе повідомлення якомусь колезі в нью-йоркському офісі або ретельно добирає слова для останнього прощального листа своїй дівчині. Несподівано він підводить очі, наші погляди зустрічаються; він оглядає спершу мене, потім пляшку вина на столі переді мною. І відводить очі. І лише завдяки його стиснутим губам можна здогадатися про його огиду. Він уважає мене огидною.

      Я зовсім не схожа на ту дівчину, якою була раніше. Більше я не викликаю бажання, у певному сенсі я збиваю з пантелику. І річ не в тім, що я погладшала, чи в тім, що моє обличчя набрякло через пияцтво та брак сну. Здається, люди бачать, що я щось утратила, це написано в мене на обличчі, помітно в манері триматися, рухатися.

      Якось ввечері минулого тижня я вийшла з кімнати принести склянку води й підслухала розмову Кеті з Демієном, її приятелем, що сиділи у вітальні. Я зупинилася на порозі та прислухалася.

      – Вона дуже самотня, – говорила Кеті, – я по-справжньому через неї непокоюся. Вона постійно сама – її самотність ніхто не розрадить. – А потім вона додала: – У тебе немає якогось приятеля з роботи? Або з регбі-клубу?

      А Демієн відповів:

      – Для Рейчел? Не сміши мене, Кеті! Не впевнений, що в мене є такі знайомі відчайдухи.

      Четвер, 11 липня 2013 року

Ранок

      Я мацаю пластир у себе на лобі. Вологий, намок, коли я мила сьогодні вранці філіжанку з-під кави. Пластир здається брудним, вологим і холодним, хоча ще зранку був чистим. Не хочу його відривати, бо надто глибокий поріз. Кеті вдома не було, коли я повернулася, тому я пішла до бару, де продають спиртне із собою, та придбала дві пляшки вина. Випила першу, а потім, скориставшись тим, що Кеті немає вдома, вирішила приготувати собі біфштекс із салатом із зеленню із соусом із червоної цибулі. Здорова, корисна їжа. Напевно, я пішла до ванної кімнаті, щоб там прибрати, а потім трохи прикорхнула й зовсім забула про свої наміри, тому що прокинулася я десь о десятій і почула розмову Кеті та Демієна: він ображався, дивувався, як я насмілилася залишити кухню в такому жалюгідному стані. Кеті пішла нагору, до мене в спальню, тихенько постукала у двері, трохи прочинила. Просунула голову, поцікавилася, як я почуваюся. Я вибачилася, хоча й не знала достеменно, за що вибачаюся. Вона СКАЧАТЬ