Зворотний бік сутіні. Дара Корній

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ темне військо раптом налякано вклякло. Темні крила за спиною темної безсмертної почали маліти, а потім ставати не такими вже й темними. Сонце можна було розгледіти між хмарами, день остаточно переміг ніч.

      Внизу вдячно затріпотів листям Праліс. Жива з Даною живою водою відпоювали поранених.

      Остання стріла торкнулася тятиви лука. Вогнявиця стояла на колінах, закриваючи нажахано вуха. Віли знову дримбували, вбиваючи своєю музикою слух темних. З ран Вогнявиці сочилася брудна кров, страшний вереск і агонія посеред темного війська передалися і їй. Вона підвела на Перуна повні ненависті та вогню очі. Птаха скривилася гидливо. Це було страшне видовисько.

      – Відпусти мене, благаю, Перуне! Забирай цей світ собі й відпусти…

      Птаха досі не впевнена, чи почула вона ці слова, чи вони їй намарилися, бо добре бачила, що Вогнявиця не розтуляла губ.

      Перун послабив тятиву лука:

      – Забирайся. І передай Чорнобогу, що ніч, очевидно, зможе прожити без світла, але навіть темрява потребує світильників. Ми маємо домовитися про те, як нам далі співіснувати.

      І все закінчилося. Світлі здобули цього разу важливу перемогу…

      А потім… А потім Перун та Птаха стояли біля струмка, слухаючи мову лісу. Струмок ніжно переливчасто розповідав про те, який він сильний, хоч і маленький, яка вода у його жилах цілюща, хоч і холодна, який день видався довгий та похмурий, але нічого – бо ж вийшло сонце, і люди перестали кричати та кидатися вогнями і чимсь там іще…

      Перун взяв Птаху за руку. Зазирнув в очі.

      – Хочеш бути моєю Перуницею, Птахо-Славо-Магурко? Тільки моєю. Ти не просто врятувала сьогодні світлих від ганьби, ти вкрала серце в Перуна, і тепер від тебе залежить, чи житиме він, чи ні.

      І вона йому тоді всміхнулася так, як вміють усміхатися закохані жінки – чарівно і безхитрісно. Вона вже кохала його, зрозуміла це, щойно шрам-блискавку побачила на його щоці.

      – Я не віддам тобі твого серця, Перуне, і не мрій, нізащо. – Промовляла стиха, з очей чомусь потекли зрадливі сльози. – Я натомість подарую тобі своє. Бо я хочу бути твоєю, Перуне. Назавжди.

      – Я кохаю тебе, Птахо-Магуро, люба моя дружино, славна Перунице! – Він визбирував сльози з її личка губами, ніжно цілував очі, уста, пестив волосся. Вона горнулася, тонула в його хмарах. Він пахнув грозою і польовими квітами, здається, ромашками, а ще медом.

      І світ довкола раптом зашелестів голосами, загалайкав радісно. Затьохкали солов’ї, зашерехтіло листя на деревах, заспівали трави, квіти, всміхнулося небо і… Сонце у високості пролилося сонячним дощем. «Бо коли закохуються боги, сонце завжди плаче», – так казала колись Птасі її мама, коли падав сліпий дощ, а його вона завжди називала сонячним.

      – Дівчинко моя кохана, – шепотів на вухо Перун, – це нічого, поплач, рідна, навіть богам деколи можна плакати. Бо в душі ніколи не народиться справжня веселка, якщо з очей не крапали сльози.

СКАЧАТЬ