Найкраще в мені. Ніколас Спаркс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що спонукав його рушити до Така просто зараз. – Не можу повірити, що ти тут. Ти виглядаєш… приголомшливо.

      – Дякую, – відповіла вона й відчула, як її щоки мимоволі спалахнули. – Як ти знав, що я тут?

      – Я не знав. Просто відчув потребу негайно їхати сюди, і от побачив твоє авто перед будинком. Обійшов садибу і…

      Тут він затнувся, і вона закінчила:

      – І тут я.

      – Ага, – кивнув він, вперше глянувши їй у вічі. – І тут ти.

      Енергійність його погляду нікуди не поділася, і вона ще раз відступила: їй здалося, що відстань трохи зніме напруження, і вона сподівалася, що він правильно зрозуміє її жест. Вона рушила до будинку.

      – Плануєш тут зупинитися?

      Він глянув на будинок і тоді відповів:

      – Не тут. Матиму кімнату в готелі. А ти?

      – Поїду до матері, – і, помітивши запитальний вираз його обличчя, пояснила: – Татка не стало одинадцять років тому.

      – Співчуваю, – мовив він.

      Вона кивнула у відповідь і замовкла, і йому пригадалося, що саме так вона колись мала звичку закривати тему розмови. Коли вона подивилася у бік гаража, Довсон зробив крок у тому напрямку:

      – Ти не проти? Сто років тут не бував.

      – Звісно, ні. Давай.

      Дивлячись, як він іде повз неї, Аманда відчула, як її плечі розслаблено опустилися: вона й не помітила, що увесь цей час тримала їх трохи напруженими. Він зазирнув до тісного захаращеного гаражного кабінету, провів долонею по верстату й іржавій монтувалці. Не кваплячись, він вбирав у себе обшиті вагонкою стіни, балки стелі, сталеву діжу в кутку, до якої Так зазвичай зливав зайве мастило. Гідравлічна підойма й шафа для приладдя стояли вздовж стіни, а перед ними – звалені купою покришки. Електричний піскоструминник й зварювальне обладнання прилаштувалися під стіною, протилежною до верстата. Запилений фен притулився в кутку біля розпилювача, електричні лампи звисали зі стелі просто на дротах, а по всіх можливих поверхнях були рівним шаром розкладені різноманітні запчастини.

      – Усе виглядає, як колись, – зрештою вимовив він.

      Досі тремтячи, намагаючись дотримуватися пристойної відстані, вона слідом за ним зайшла глибше до гаража:

      – Можливо, усе й справді, як колись. Він завжди ретельно слідкував, щоб усе лежало на місці, особливо під кінець. Гадаю, він просто відчував, що пам’ять вже не та.

      – Як подумати, скільки років йому було, то не віриться, що він до останнього працював із автомобілями.

      – Він уже був не такий швидкий. Один-два автомобілі на рік, та й то лиш тоді, коли точно знав, що впорається. Жодних серйозних реставрацій, капремонтів, нічого такого. Оце перша машина, яка тут трапилася мені за останній рік.

      – Так говориш, наче часто приїздила до нього.

      – Та ні. Раз на декілька місяців, може. Але був час, коли ми довгенько не спілкувалися.

      – Він у листах жодного слова про СКАЧАТЬ