100 знаменитих людей України. Оксана Очкурова

Чтение книги онлайн.

      Романом Віктюком уже давно завойована слава найскандальнішого, епатажного і безстрашного режисера. Про його спектаклі, як і про нього самого – мандрівного генія і світського лева, – сказано й написано стільки, що здається, до цього вже нічого додати. Але цей «порушник громадського спокою» й донині є не лише «найсолодшою мішенню для сарказму критиків», але й «найбажанішою здобиччю для всюдисущих “акул пера”». Журналісти дотепер намагаються з'ясувати, який же він насправді – цей театральний хуліган Роман Віктюк? У які ігри на сцені й у житті він грає? Сам режисер думає, що намагатися «визначати такі речі безглуздо»: «Наша душа подорожує в різних утіленнях, і осмислити себе в кожному з них неможливо. Я – Скорпіон і Пацюк, виходить, на мені печатка сили і лідерства. Хочу я чи ні – позбутися цього не можу. Лідером я був з дитинства, що проминуло у львівському дворі, де я навчився розуміти ідиш, говорив польською мовою, українською». Іноді Віктюк говорить про те, що він так і залишився дитиною – маленьким хлопчиком, якому дуже хотілося навчитися літати, як птахи. У дитинстві, наслідуючи їх, він не раз намагався злетіти в небо. «…Я прив'язував до рук два віники, залазив на високе дерево і стрибав, намагаючись злетіти, але завжди невдало, – розповідає режисер. – Такими дітьми залишаються ті, хто покликаний служити театру і мистецтву. Я думаю, що театр почався тоді, коли людина, побачивши вогонь багаття і політ птахів, інстинктивно намагалася наслідувати природу. Змахами крил я й тепер намагаюся достукатися до сердець глядачів. Змах – крик, змах – біль, змах – спектакль».

      Про свій перший прихід до театру Віктюк говорить, що це трапилося ще до його народження: «Коли я був в утробі матері, вона пішла до Львівського оперного театру слухати «Травіату». Почувши музику, я почав так битись і вириватися в цей світ, що мама змушена була піти з театру». «Він відбивав ритм ніжками по моїх ребрах!» – пояснювала вона. «Я народився 28 жовтня 1936 року». Що ж стосується його подальшої біографії, яка навіть для досвідчених журналістів залишається загадковою, то на це питання Віктюк неодмінно відповідає: «…у мене там усе любов, любов, любов…»

      Життя Романа Григоровича неможливо розділити на життя в театрі і поза ним. Творчість – єдиний сенс його існування: «За стінами театру я ніяк не живу. Я з ранку до ночі то в одному храмі, то в іншому – то за кордоном ставлю щось, то тут. Іноді знаходжу час послухати музику – от єдине захоплення. Іншого порятунку немає».

      На театральні підмостки Віктюк уперше вийшов ще 13-літнім хлопчиськом, коли почав займатися в драмгуртку при Львівському палаці піонерів. Свій перший СКАЧАТЬ