Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ думаю, ну чому мені такому товаришеві своєму, як Горобенкові, не показати… – Гольцев зробив довгою, худою, з чорними волосинками рукою якийсь непевний жест і знову накинув на обличчя усмішку.

      Було щось бридке в усій його інтимності, в цьому підсіданні й легеньких, фамільярних штовханах. Горобенко мимоволі трохи одсунувся й хотів був рішуче одмовитись читати парткомівську характеристику, але, глянувши на Гольцева, одразу якось розгубився; Гольцева усмішка зневолила його, паралізувала рухи, а відтак навалилась густою масою на голову.

      – Прошу… – Гольцев підсунув йому до рук анкету, і Горобенко, ще не позбувшись першої одубілості, глянув на недбалі, розкидані рядки і за першим словом жадібно, мов по краденому, пробіг очима по краю анкети.

      Було написано небагато, а втім, досить ясно:

      «Як комуніст-більшовик (хтось наче умисне і свідомо підкреслив це друге слово) – несталий, зважаючи на перебування раніш в українських організаціях, як культробітник може бути використаний у губерніяльному масштабі».

      Горобенко з деяким зусиллям одірвав очі від анкети й трохи зашарівся. Збоку дивилась на нього мертва, мовчазна усмішка Гольцева.

      IV

      Уже давно прохолонули й зникли на дерев'яних сходах дрібненькі похапливі кроки Гольцева, вже з годину торохкотіли друкарські машинки, торохкотіли одноманітно, монотонно і без краю нудно, а Горобенко сидів нерухомо при своєму столі. Напіввисунута шухляда з папками, штампом, стосами паперу й пачкою махорки так і лишилась одкритою після приходу Гольцева. Вона, наче той мацак, що загребе ось-ось саму душу і втягне її в жовту, заляпану чорнилом, порізану й поколупану ножем потвору – старий, з подертим зеленим сукном, кабінетний стіл.

      Горобенко довго не міг зібрати докупи свої думки. Вони горобцями розлетілись на всі сторони, і ось перед очима тільки – «як комуніст-більшовик – несталий» і заскалене Гольцеве око.

      Горобенко опустив долу руки, стиснув схрещені пальці, аж вони хруснули, і подумав: «Це, певно, Попельначенко зробив…» Але зараз же глянув скоса на свій портфель і вирішив: «Хіба, зрештою, не все одно? Важно, що це вже сказано, що хтось окреслено й виразно сказав те, чого я сам не міг наважитись сказати самому собі».

      А все ж таки було неприємно й боляче. І знову випливали в пам'яті ті два будинки батьківські, і ота «Просвіта», і 1917-й… Горобенка почало дратувати. «Несталий»?.. Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те? Вони, як ті ченці, що в своєму несамовитому фанатизмові не зможуть забути цього ніколи, до могили – ніколи. І, потім, це українство, що воно їм? їм, для яких не було ні Солониці[1], ні Берестечка, ні навіть Крут[2]! Для яких уся історія – тільки вічна боротьба класів… Ах, які вони все ж таки доктринери!..

      Горобенко провів долонею по чолу, і його очі зупинились на пенсне Троцького. Такий знайомий і, врешті, набридливий, як і всі портрети, що існують у світі, цей портрет СКАЧАТЬ