Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ помахами руки якусь складну петлю і знову опустився в крісло.

      – Ну їх к чорту! – І Чернишов одразу ж забув про них. – Тут, Горобенко, от що є. Я чув – ти там художню майстерню організував?

      – Є така.

      – У мене, понімаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотів його – до тебе, хай підучиться. Як там твоя майстерня?

      – Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштів бракує.

      Миша Чернишов серйозно й зацікавлено поспитав:

      – Учитель є?

      – Керівник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тільки кепсько. Нема.

      Миша Чернишов задумався. Він насупився трохи, примружив очі і раптом знову пояснів:

      – Знаєш, Горобенко, я придумав… я тобі допоможу. У мене, брат, в допрі – із чека на принудительних – паряться дві офіцерші. Ні до чого вони не здатні (аристократки) – от їх би до тебе за натурниць!..

      Миша Чернишов зайнявся рум'янцем і радів із своєї вигадки. Його очі світились ласкавими наївними вогниками. Але Горобенко насупився. Він, ніби не збагнувши, перепитав:

      – …За натурниць?

      Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка.

      – Ну да! Це, понімаєш, краса! Одна – Шигорина, жінка ротмістра… а друга… та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали!

      Горобенко понуро слухав. Піднесені Мишині слова кажанами кружляли в Горобенковій голові і не могли спинитись: дві офіцерші за натурниць… Шигорина, жінка ротмістра… «паряться» в допрі… Голі жіночі груди… Майстерня…

      Горобенко пересунувся на стільці і, запинаючись, спитав:

      – Але ж, може, їм це… того… важко буде?..

      Миша Чернишов здивувався, а відтак замахав долонею:

      – Що значить «важко»? Навпаки. Так, крім того ж, вони «на принудительних», які ж можуть бути розмови!.. Але, знаєш, Шигорина ще не так, а ось Кононова – так прямо… (Чернишов зупинився, щоб підшукати порівняння)… ну чисто тобі з картинки зійшла! Таких, брат, баб я сам зроду-віку не бачив…

      Очі Горобенкові стали великими і перелякано дивились на Чернишова.

      В голові кублились думки, але оформити їх Горобенко не міг.

      …Взяти двох жінок і, не питаючись їх згоди, тільки через те, що вони полонянки, примусити голими позувати перед його робітничо-червоноармійською авдиторією… Це занадто жорстоко. Це просто навіть дико!

      Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, ріже хворому котові тупим ножем хвоста!..

      І раптом Костеві подумалось: «А що, коли б Надю – Чернишов отак… за натурницю?..»

      За плечима по спині блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав і твердо промовив:

      – Добре. Пришли цих офіцерш. Вони здадуться… Ну, ходім. Ми, здається, вже спізнилися на збори.

      Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Чернишов поспішно набивав паперами свій портфель.

      XVIII

      Було накурено й душно. Махорочний дим синім серпанком оповив велику залу, і від нього СКАЧАТЬ