Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

      – Чи ти знаєш, що сталося? – крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.

      – Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! – захрипів спросоння Прокопович.

      – Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!

      – Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй! – плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.

      – Та перехрестись, та прочуняйся! – зарепетувала Прокоповичка. – Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.

      – Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, і твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, – сказав Прокопович.

      – От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? – спитала Прокоповичка.

      – Про мене, нехай плаче, нехай скаче! – сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.

      – Та вставай-бо та давай нам пораду! – крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.

      – Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! – закричав він сердито, знов сівши на лаві. – Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.

      – Вставай! Он архієрей приїхав! – гукнула Прокоповичка.

      – Авжеж! Піддуриш! Піддури свого батька дурного, – сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.

      Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б’ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.

      Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. Її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.

      – Походжай, доню, та насіннячко лузай! – промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.

      – А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? – сказала байдужним тоном Онися.

      – Лучче сядь та плач! – крикнула Прокоповичка.

      – Я, мамо, не з таківських, що плачуть, – сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.

      – Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.

      – То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік?

      – Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком воду носити!

      – Аби не дірявий горщик, то й носитиму, – сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.

      – Хіба ж ти думаєш за його йти заміж? – крикнула Прокоповичка.

      – Атож! А хіба що?

      – А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?

      – Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, – сказала Онися, заглядаючи у вікно.

СКАЧАТЬ