Дві московки. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ горбику пiд вербами сидiла купа дiвчат, мiж ними подекуди сидiли й стояли хлопцi. Ще оддалеки чуть було їх веселий смiх, жарти. То заспiває вся купа пiсню, то знов жартує, регоче.

      Од купи поодрiзнювалось кiлька пар хлопцiв та дiвчат i посiдали оддалеки, пообнiмавшись i розмовляючи.

      Василь наблизився до улицi; парубки зараз примiтили москаля.

      – Чого топчеш дорогу до наших дiвчат, москалю, – загомонiв один, – шукай московок, а сюди не ходи, бо понесеш додому полатанi боки.

      Василь з Ганною та Мариною сiли осторонь од улицi.

      З-за темного лiсу виглянув мiсяць, показуючи блискучого широкого лоба, потiм глянув очима, а далi викотився ввесь, здоровий, як добра хазяйська дiжа, червоний, як кров. Тихо пiднявся вiн вгору i полив свiй тихий свiт на село. Засоромились зорi яснолицього: декотрi поховались i потонули в синьому небi, а смiливiшi зостались. А в ставочку з-пiд греблi та верб вийшов другий мiсяць, а од його через увесь сливе ставочок простягся снiп промiння ясного, блискучого. Дiвчата заспiвали пiсню до мiсяця:

      Ой мiсяцю, мiсяченьку!

      Не свiти нiкому,

      Тiльки моєму миленькому,

      Як йтиме додому.

      Василь поглядав на Ганну, а обидвi дiвчата – на Василя.

      «Та й гарний же Василь! – думала Марина. – Щоки повнi, як у дитини, брови тонкi, очi карi, чорний вус тiльки що засiвається». Ганна поглядала на Василя крадькома й все соромилась, а серце її млiло. При мiсяцi свiтилося її бiле лице, як бiла квiтка, а Марина навiть при мiсяцi цвiла, як пiвонiя. Василевi очi одпочивали на бiлiй квiтцi, на бiлому личковi, на тих очах, закритих довгими вiями. Марина запримiтила теє й тяжко зiтхнула.

      Став мiсяць трохи насеред неба. На селi все почало стихати. Улиця розходилась. Поговорив Василь трохи, встав, провiв дiвчат та й повернув до материної хати.

      «Одна дiвчина, як рожа, друга, як макiвка. Гарна макiвка, але од рожi кращої квiтки нема», – подумав Василь, входячи в хату.

      III

      Пiсля другої пречистої Василь заслав старостiв до Ганни Тихонiвни. Пiшла вiстка по селу, прочула теє й Марина. Ходить Марина нi жива нi мертва!

      Стара Тихониха трохи сперечалась, а батько згодився. «Iди, дочко, – каже, – нехай тебе бог благословить! Хоч будеш московка, зате ж будеш вiльна, непанщанна. У Василя хата своя. Умре стара мати, нiкому ж вона не зостанеться, тiльки Василевi».

      – Сестрицi, голубочки, чи йти менi за москаля? – питала Ганна у дiвчат.

      – Йди, Ганно, – раяли дiвчата, – не жених – то твiй талан трапляється тобi: гарний, моторний, чорнобривий, хоч москаль.

      – Марино, голубко! порадь мене, як рiдна мати: чи йти менi за його?

      Марина зблiдла й насилу, велику силу, промовила:

      – Тебе, дiвко, сватають, а ти вже не дитина, не питай у людей, порадься з своїм серцем, чи бути, чи не бути тобi за ним…

      Розпочалось весiлля. Ганна просила Марину, кланяючись:

      – Просив батько, просила й мати, прошу й я тебе, сестрице, на весiлля, та ще й старшою дружкою.

      Поцiлувала Ганна Марину, а Марина аж iздригнулась!

СКАЧАТЬ