Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя. Нік Вуйчич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Я гадав, Він створив мене, щоб явити диво, щоб світ зрозумів, що Бог є. Я молився: «Господи, якщо Ти даси мені руки і ноги, я подорожуватиму світом, виступатиму на телебаченні й розповідатиму всім про це диво. І світ побачить силу Бога». Я говорив, що готовий слідувати Божим шляхом до кінця свого життя. Пам’ятаю свою молитву: «Господи, я знаю, що Ти створив мене таким, аби потім дати мені руки і ноги, щоб це диво довело людям Твою силу і любов». У дитинстві я збагнув, що Господь промовляє до нас різними мовами. Я відчував, що Він може відповісти, вселивши певне почуття в моє серце. Та мене оточувала тиша. Я нічого не відчував.

      Батьки казали мені: «Тільки Бог відає, чому ти таким народився». Я запитував у Бога, але Він не відповів мені. Постійні молитви і питання, на які не було відповіді, страшенно мучили мене – я ж бо раніше відчував міцний зв’язок із Ним.

      Були в мене й інші проблеми. Ми переїхали за тисячу миль на північ, у Квінсленд, де в нас не було родичів. Я разом позбувся тіточок, дядечків і двадцяти шести кузенів. Нелегким видався переїзд і для батьків. Попри їхню підтримку і любов, я не міг позбутися відчуття, що турбота про мене важким тягарем лежить на їхніх плечах.

      На мої очі немов опустилися чорні шори, які заважали бачити світло. Я не розумів, чим зможу придатися бодай комусь, вважав себе помилкою природи, полишеним творінням Господнім. Батьки з усіх сил намагалися переконати мене в протилежному. Вони читали мені Біблію, водили мене до церкви. У недільній школі вчителі запевняли, що Бог любить усіх нас. Та я не міг позбутися болю і гніву.

      Втім, у моєму житті були й значно приємніші миті. У недільній школі я з радістю співав зі своїми однокласниками: «Ісус любить маленьких дітей, всіх дітей світу, червоних і жовтих, чорних і білих, всі вони однаково дорогі йому. Ісус любить дітей світу». Разом із тими, хто підтримував і любив мене, я співав від щирого серця. І такі гімни втішали мене.

      Я хотів вірити, що Він любить і піклується про мене, але коли втомлювався і кепсько почувався, в мою душу знову закрадалися чорні думки. Я сидів у своєму інвалідному візку на ігровому майданчику і думав: «Якщо Бог справді любить мене, як усіх інших дітей, то чому Він не дав мені рук і ніг? Чому Він зробив мене не таким, як інші Його діти?».

      Ці думки з’являлися навіть удень за звичайних обставин. Я боровся з відчаєм і відчуттям того, що моє життя завжди буде важким. І Бог не відповідав на мої молитви.

      Одного разу я сидів на високій кухонній стійці і спостерігав, як мама готує вечерю. Мені завжди це подобалося. Однак саме тоді мене опосіли чорні думки. Я не хотів бути тягарем для своєї матері. Майнула думка кинутися вниз зі стійки. Я подивився вниз і подумав, як краще впасти, щоб зламати шию і померти.

      Та я відмовився від подібного вчинку. Бо коли мені не вдасться вбити себе, доведеться пояснювати свій відчай. Мене налякали думки про самогубство. Я повинен був розповісти мамі про свої почуття, але соромився. Не хотілося її лякати.

      Я був молодий, і, хоча мене повсякчас оточували люблячі люди, СКАЧАТЬ