Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ немає.

      – Ну, то це, мабуть, не ви. Більше Греберів у нас немає. – Службовка поглянула на нього і всміхнулась. – Якщо хочете, зайдіть через кілька днів ще раз. Ми одержали ще не всі відомості. Хто там на черзі?

      Гребер не відходив.

      – А де ще можна спитати?

      Жінка поправила червоний бант у волоссі.

      – У довідковому бюро. Хто на черзі?

      Гребер відчув, як хтось штовхнув його в спину. Це була невеличка бабуся, що стояла позад нього. Її руки нагадували тоненькі пташині лапки. Він відійшов убік.

      Якусь хвилю Гребер нерішуче ще стояв біля віконця, не в змозі збагнути, що все вже скінчилось. Це сталося надто швидко. А втрата його була надто велика. Побачивши його, однорукий службовець нахилився до нього й промовив:

      – Ви повинні радіти, що ваші рідні не потрапили до цих списків.

      – Чому?

      – Це списки тяжкопоранених і вбитих. Поки вони в нас не зареєстровані, вважається, що вони пропали безвісти.

      – А ті, що пропали безвісти? Де ж їхні списки?

      Службовець подивився на нього терпляче, як людина, що вісім годин на день має справу з чужим горем і нічим не може допомогти.

      – Ті, що пропали безвісти, пропали безвісти. Списки тут нічого не допоможуть. Поки що ніхто не знає, що з цими людьми. Якби це було відомо, то їх не вважали б пропалими безвісти. Чи не так?

      Гребер мовчки дивився на службовця. Той, здавалося, пишався своєю логікою. Але розсудливість і логіка несумісні з втратами і болем. Та що скажеш людині, яка й сама втратила руку?

      – Ваша правда, – промовив Гребер і відвернувся.

      Розпитуючи людей, він нарешті знайшов довідкове бюро. Воно містилося в протилежному крилі ратуші, де стояв запах плісняви та згарища. Прочекавши довго, він потрапив до якоїсь нервової жінки в пенсне.

      – Мені нічого не відомо! – одразу ж зарепетувала вона. – Тут сам чорт ногу зламає. Усі картки перемішались. Частина з них згоріла, а решту залили водою оті телепні з пожежної команди.

      – Чому ж ви не сховали папери в безпечне місце? – запитав унтер-офіцер, що стояв поряд із Гребером.

      – У безпечне місце? А де воно, те безпечне місце? Може, вам це відомо? Тут не магістрат. Скаржтеся там!

      Жінка розпачливо подивилася на купу мокрих пожмаканих паперів.

      – Усе пропало! Усе довідкове бюро! Що ж тепер буде? Адже тепер кожен може називатись як схоче!

      – Це, мабуть, чи не найстрашніше з усього, чи не так? – Унтер-офіцер сплюнув і підштовхнув Гребера. – Ходімо, друже. У них тут у всіх бракує клепки.

      Вони вийшли на вулицю і зупинились перед ратушею. Будинки навколо були спалені дотла. Від пам’ятника Бісмарку залишились самі чоботи. Зграя білих голубів кружляла над розбитою церквою святої Марії.

      – От паскудство, – вилаявся унтер-офіцер. – Ти кого розшукуєш?

      – Батьків.

      – А я СКАЧАТЬ