Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що ти на батьківщині. Гребер підійшов до собаки. Той відскочив убік, і Гребер побачив, що обидві покалічені статуї святих винесено з церкви надвір і поставлено в сніг. Поряд валявся розбитий велосипед. Їх викинули – усередині потрібен був кожний клаптик простору.

      Він рушив далі, до погреба, де розмістився його взвод.

      Тьмяне сяйво вечірньої зорі мерехтіло над руїнами. Трохи збоку від церкви лежали мертві. У талому снігу знайшли ще трьох – давніх, жовтневих. Вони майже розклались і змішалися з землею. Поблизу лежали інші – ті, що померли пополудні в церкві. У них був ще блідий, ворожий і чужий вигляд; здавалося, вони ще не змирилися зі смертю.

      4

      Вони попрокидалися. Погріб двигтів. У вухах дзвеніло. Звідусюди сипалося сміття. За селом шаленіли зенітки.

      – Мерщій нагору! – гукнув хтось із поповнення.

      – Спокійно! Не засвічуйте вогню!

      – Швидше з цієї пацючої нори!

      – Ідіот! А куди? Тихо! Чорт забирай, ви що, ще й досі новобранці?

      Глухий удар знову струсонув погріб. У темряві щось упало. З гуркотом і тріском посипалося каміння, сміття, дошки. Крізь дірку в стелі було видно тьмяні спалахи.

      – Тут когось прикидало!

      – Спокійно! То всього-на-всього відпав шматок стіни.

      – Вилазьмо, доки нас тут не поховали!

      На виході з погреба забовваніли постаті.

      – Баранячі голови! – лаявся хтось. – Сидіть унизу, тут хоч осколків немає.

      Але ніхто про це не думав. Люди не довіряли цьому неукріпленому погребу. І вони мали рацію – так само, як і ті, що залишалися. Усе залежало від випадку: можна було загинути під обвалом, а можна й від осколка.

      Вони чекали. Напружено, затамувавши подих. Чекали наступного удару. Він мав бути ось-ось. Але його не було. Замість нього почулися вибухи, що лунали один за одним, усе віддаляючись.

      – Прокляття! – вилаявся хтось. – Де наші винищувачі?

      – Над Англією.

      – Мовчати! – закричав Мюкке.

      – Над Сталінградом! – сказав Іммерман.

      – Заткни пельку!

      У проміжку між розривами зенітних снарядів почувся гул моторів.

      – Ось вони! – вигукнув Штайнбреннер. – Це наші!

      Усі прислухалися. Крізь ревище й гуркіт долинули кулеметні черги. Потім один по одному розляглися три вибухи. Зразу ж за селом. Бліде світло спалахнуло над погребом, і тієї ж миті всередину ввірвалося щось неймовірно біле, червоне й зелене; земля стала дибки й розлетілася у вирі грому, блискавки та мороку. Серед вибухів надворі чулися крики, в погребі з гуркотом валилися стіни. Гребер навпомацки почав пробиратись до виходу, на голову сипалася штукатурка. «Церква», – подумав він і відчув у душі таку порожнечу, немовби від нього залишилася тільки оболонка, а все інше знищила вибухова хвиля. Вихід із погреба був цілий, він засірів у темряві, щойно стали бачити засліплені очі. СКАЧАТЬ