Осінні узори. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з Настею перейшли жити в стайню, а старосвітська хата вибухла в небо стовпом порохні і разом зі шпицею журавля лягла обіч у складометри непотребу.

      Зорило село, тепер здивоване: навіщо це Пантелі здалося? Навіщо здалося – приплісніла Настя жениха ловить, клітку для нього зводить! А майстри цюкали, а пили свистіли в тілах добротних смерек, а фундамент клався цементний, підвалини лягали дубові, Настя покинула роботу в лісництві – возила матеріал, працювала, як віл, аж змарніла, зістаріла і зсохла від клопотів, як зав’яла осика.

      Біжать роки, мов борзі коні, біжить вниз річка через потіччя, збігла молодість у Насті, звелися на горі хороми, і на безпазушну вже дочку дивиться старий Пантела: запалися груди, ноги обсотало вузляччя жиляків, зморшки спавутинили лице. Гей, людоньки, а чи то вона ще зможе дитину народити, якби навіть хтось її захотів узяти заміж?

      Звівся один поверх, і другий, ще й піддашшя з візерунковим балконом, блимнули великі вікна на сільські обійстя – ну, ідіть, старости, кваптеся, женихи лакомі!

      То як – і тепер не йдуть?

      Та вже якось так повелося в Пантеловому роді, що на гору люди не йшли…

      Підстаркуватий пічник, спроваджений аж з Косова, ставить кахляні печі в Настиних покоях. І хоч удівець, а ще веселий – кладе печі з примовками і співом, подає йому Настя кахлі й могоричу не шкодує, щоправда, квапить на нього, та не так, як бувало на інших майстрів, – ласкою підганяє, а він якось дивно поглядає на Настю, коли вона подається до нього з кахлею в руках.

      – Куди так поспішаєш, молодице, чи то… прости Господи… – сказав та й затнувся, а Настя, диви, й не загнівалася: розпашіла, рум’янці зморшки розгладили, примервіла молодість блудила в зіницях синюватими відблисками.

      А коли все було зроблено до нитки, пічник помив руки, зазирнув у Настині очі – Господи, скільки тією міццю, що зводила оці хороми, могла б вона літ прожити, ночей з чоловіком переспати, дітей народити! – і відсунув на край столу пачку грошей, що йому подала Настя.

      – То вже будуть наші набутки, газдине. Оженюся я з тобою.

      Спаленіла, стрепенулася, бухнула кров до лиця, захвилювалися під забрудненою сорочкою рештки дівочих грудей, зойкнула і силу втратила від несподіваного щастя – опустилася на лавицю.

      – Ви… ви правду кажете, Петре?

      – А чо’ би я мав брехати? Збирай хоч і нині своє добро, роздякуйся з татом і – вйо…

      – Куди?! – скрикнула Настя, і мертвотна блідість заповзла від шиї на лице – аж під очі, до чола.

      – Як-то – куди? До мене. Син уже дорослий, геть від хати подався, домівку маю теплу, то й маленьке собі разом тихо заколишемо.

      – А це? Це для кого я…

      – Га… Най собі старий розкошує, ми в гості деколи до нього прийдемо. Тож забагато для нас тих кімнат та коридорів, що нам – псів ганяти порожніми покоями! Це все лише аби хотів щодня обійти, то здуріти можна. А робити коли? В мене тепліше, Насте. Там серед людей будемо…

      Конец СКАЧАТЬ