Осінні узори. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ роботі мав я тільки радість. Мабуть, тому не було заздрості, що було визнання… Зачекайте, а чи я бороню комусь мати визнання? Були в мене книжки слабші, вони мали менше рецензій, менший був ажіотаж, але ж ніколи я не заздрив – що от у Шевчука!.. Заздрість – це паскудство, не можна «заздрити по-доброму». Але, звичайного змагання – от я дуже хотів перегнати Гуцала, бо він ішов дуже попереду мене, коли ми були молоді. Я зробив усе для того, щоб стати на такому рівні, як Шевчук, Тютюнник, Гуцало, я не міг плентатися позаду – мусив вирватися вперед. Це коштувало багато зусиль, багато праці над собою, і я не винен, що хтось не може такого зробити, а тільки скаржиться: «ти мене затьмарюєш»… Не дозволяй себе затьмарювати, а коли не здатен сам засвітитися – вступися з поля бою, є багато речей, які на іншім полі можна зробити, не всі мусять бути літераторами. То так мав би я страждати від того, що не можу зобразити лінією людину інакше, як то робить дитина: коло, дві крапки, риска… Мій друг Безпалків класно малює, то я мав би йому заздрити? Сковорода мав рацію: кожен хай займається «сродною» працею. Я мав друга – шевця Василя Палія – які він робив черевики! Чи то всі мають бути політиками й письменниками? Добрий черевик зшити – то теж поезія!

Страх

      Я несмілива людина й знаю, що таке фізичний страх. Боюся нападу, ну що я зроблю, коли так є. Але є страх інший, жаскіший; ще молодим, в армії я ходив на грані можливої зради самого себе, навіть вірша такого написав:

      А поки що подумать треба,

      Щоби гидким не стать для себе,

      Щоби себе не проклясти…

      Кострубатий вірш, але то моя заповідь. Я боюся свого сумління, воно завше мене контролює, я не міг би переступити через нього. Страх мусить жити в людині. Є страх Божий, є та гамівна сорочка, яку людина добровільно тче і натягає на себе. Людина живе в суспільстві, вона мусить бути благородною – повинна принаймні хотіти цього.

Вершини. Франко

      Франка всі хочуть осягнути і ніхто не може. Так, як та його притча: «Книги – морська глибина»… У глибину Франкової спадщини всі хочуть зануритися, пірнути, а до дна ще ніхто не досяг: ті академії, ті тисячі вчених, сотні дисертацій! Це явище незбагненне. Я виховався на Франковій науці, виріс з його книжками, бо спершу так хотів батько, а потім і я цього запрагнув. Для мене Франко – постійна загадка: людина творчо працювала лише сорок років (а якщо відняти час на поїздки, рибальство, тюрму, кохання, хворобу – то лише двадцять п’ять чистих літ на працю) – і за такий час зробити все те, що вдалося Франкові: створити велику бібліотеку із власних творів, цілий науковий фонд для нації – не розумію цього. Коли він це встиг зробити? Якби мені забаглося Франка лише переписати, не вникаючи в суть, як той гоголівський чиновник, який не знає, що пише, тільки й того що пише, – то витратив би сто літ. Тож ми приречені на те, щоб пізнавати Франка, учитися в нього. Він був Учителем всієї нації – і не тільки нашої.

Театр

      Це моя пристрасть, особливо в молодості. Не пропускав жодної вистави. А в дитинстві, в Коломиї… СКАЧАТЬ