Сповідь з того світу. Ярослав Яріш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з лісу, а голос його був такий різкий, що обри аж здригнулися з несподіванки. Завмерли. Один Недоля почав поволі підводитися, раптом ухопив бойову сокиру і кинув нею у Михайла. Смертоносна зброя профурчала, обертаючись у повітрі.

      – Зупинися! – ще раз наказав муж – і від його голосу сокира застигла на півдорозі.

      Усе затихло. Навіть липи старі перестали шуміти. Завмер вітер. Річка стала, зупинивши свою течію. Обри також застигли: хто стоячи, хто балакаючи, хто підносячи до рота ситний слов’янський хліб. Катована жінка також застигла поглядом, дивлячись на Михайла своїми великими виразними очима.

      Підвівся лиш той, хто не був людиною, – Недоля.

      – Чого тобі треба?

      – Я прийшов по неї.

      – Опа-ча, – вишкірився степовик. – Вона зробила свій вибір, так що ти тут нічого не зробиш, білий! Вали звідси!

      – Я не відступлюся, – твердо відповів Михайло.

      Демон перестав шкіритися, натомість нагнав на себе страшну гримасу гніву.

      – Не жартуй зі мною, Михаїле! Нас тут четверо, а ти – сам-один! Сила – за нами!

      На підтвердження цих слів позаду Недолі стали Біда, Лихо і Малий. Михайло мовчав, навіть не думаючи відступати. Недоля добре це бачив, тому вів далі:

      – Ти готовий віддати своє життя за оцю жінку? Вона ще трохи – і буде наша. Ти не бачив, як блиснули її очі, коли обрин сказав їй про царство, про розкіш. Про життя! Вона лише жінка, а жінки завжди лягають під сильнішого. Тому, мій білий друже, зникають цілі народи, хоча люди залишаються. Асиміляція… Те ж саме чекає і тутешніх русинів.

      – А як же пророцтво? Як же Андрій, що стояв зі своїм хрестом на Дніпрових кручах?

      Недоля удавано засміявся:

      – Це все байки…

      – Не бреши, демоне! Тут іще будуть стояти міста християнські із церквами золотоверхими. А що до жінки – вона не дасться. Не всі такі! Так, люди є різні, але Він помер за їхні гріхи, я ж готовий накласти головою за їхню надію!

      Демон зареготав цього разу щиро, і регіт його сколихнув цю мертву тишу і луною покотився понад річкою.

      – Тоді давай поб’ємося об заклад!

      …Правила були давно відомі. Руки Михайло чорному не потиснув, але його слово важило набагато більше.

      – Згода!

      У ту ж мить сокира продовжила свій смертоносний політ, однак Михайло перехопив її лівою рукою і запустив назад: Недоля й незчувся, як сталеве лезо пролетіло над його головою і вп’ялося в дерево. Усе навколо ожило, навіть вітер знову почав колихатися у верховітті дерев.

      – Ще побачимося, – мовив Михайло і зник.

      – Відпусти її, – наказав Недоля, потираючи руки. Половий опустив меча.

      – Іди звідси.

      Жінка ще не до кінця зрозуміла, що сталося, однак долю випробовувати не стала. Затуливши руками розхристану сорочку, вона поволі встала і покрокувала геть. Обри один за одним розступилися перед нею.

      Знову пішов холодний дощик…

      Розділ СКАЧАТЬ