Аптекар. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Хата Вівді стояла на пагорбі і, коли починали дути вітри, а сухотні карачкуваті гілки, наче воронячі лапи, ковзали і пронизливо вищали по шибах зі свинячого міхура, димар гудів несамовито, аж завивав, і холод, як не пали, все ж протискався крізь щілини у дверях і вікнах, стара відьма куталася у шмаття, забивалася в куток і цокотіла зубами. «Відлітала, відлітала своє, а де мій спочинок, де моє доживання віку? Проминуло повз мене стільки днів і стільки дерев придорожніх». Оно вже й селяни вітатися почали, відколи вона молока не краде, зарібку жодного, ото хіба дівчата прийдуть – поворожіть, мовляв, – то принесуть дещицю, аби з голоду не вмерла. Ще пофортунило їй, коли мірошник звернувся до неї, аби вроки з млина зняла, то вона й зняла, але як – попросила водяника Жбура, аби лотоки не зупиняв, а за те віддала йому цідилко, у яке молоко людське збирала. Тепер водяник сам молоко цупить, як тільки корови на водопій прийдуть. А минулого літа вже навпаки – попрохала водяника, аби таки зупинив лотоки, щоб її знову закликали вроки знімати. Віддала водяникові тернову хустку, що її можна постелити на воді і лягти зверху, а вона й не зануриться. Мірошник у боргу теж не зоставався, щоразу давав по мішку борошна.

      Голод завовтузився в ній, заскиглив, солодка й гірка печія підкралась до горла, відьма, покректуючи, встала з ліжка, розв’язала мішок, кинула дві жмені борошна в баняк, хлюпнула трішки води, посолила і швидко замісила густе тісто, потім виліпила з нього дві паляниці й поклала просто на золу, що ще тліла у печі. Понишпорила ще і знайшла цибулину, обтерла сухими пальцями і, не чистячи, поклала біля паляниць. Відтак вийшла з хати до невеличкого городця і вишпортала палицею велику морквину, стріпала з неї землю і роззирнулася. Хмари купчилися і збивалися в темні наїжені отари, щось стогнало в лісі й ухкало, вітер гнувся в долонях і шарпав за одяг, наче роз’юджений пес. Щось насувалося, щось тривожне й лихе. Стара це відчувала, і острах погнав її назад до хати.

      Щойно помила морквину і сіла на лаву, як раптом щось пронизливо засвистало в димарі, а за мить викотився на долівку чорний клубок, підскочив угору, вдарився об стіну і, підкатулявшись до дверей, зник у щілині під порогом. Відьма зиркнула на вікно – там шмигонула чиясь тінь, а у двері пролунав стукіт.

      – Кого там негода несе? – зітхнула, але не рушила з місця. Двері прохилилися, і до хати увійшов худорлявий, стрункий панич, вбраний за німецькою модою у штани, що застібалися під колінами, та в чорні панчохи і мешти з пряжками. Каптан з вилогами сидів на ньому, як влитий. Під чорними тоненькими вусиками грала заводіяцька усмішка, на щоках палали вогнем кудлаті бурці.

      – Здорова була, стара!

      – А-а, то ти, шельмо! – упізнала відьма знайомого чорта, який давненько вже її не провідував. – Чи ти вже, як люди, не можеш спокійно зайти, а мусиш ото мене лякати? Думаєш, я не здогадалася, що то за клубок з димаря вискочив?

      – Старієш. А воно ж фасон треба тримати.

      – Та вже ж – не молодію, Франце. Чого приперся?

      Чорт поліз за СКАЧАТЬ