Срібне молоко. Валерій Шевчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ по правді, до неї не заходив. Через це хочу зголосити тут, на чесному суді, що на мене зведено наклеп та обмову, і хай про це засвідчить мій свідок.

      – Можу, – встала Антониха. – Бо він, пан дяк, панове врядні, ночує затепла в моїй клуні, і я щоразу її зачиняю на замка з ним, паном дяком, усередині.

      – Чому ж його зачиняєш? – здивувався старший лавник.

      – Така, панове врядні, в мене поведенція, – твердо й навіть урочисто відказала Антониха. – І така умова з паном дяком.

      – Боїшся, щоб чого не вкрав? – спитав старший лавник. – Щось він у тебе, жінко, крав?

      – Ні, пан дяк – чесна людина, – тим-таки рішучим голосом сказала Антониха. – Але кожен, панове врядні, у довкіллі скаже, що наше село має славу, сказати б, злодійську, а зсередини клуня засувів не має.

      – То як могли щось украсти, коли дяк усередині? – знову здивувався старший лавник.

      – Річ у тім, панове врядні, що пан дяк дуже міцно спить, сам мені те сказав, бо, живучи по школах, звик до гармидеру. Отож я його щоразу, за спільною домовленістю, й зачиняю.

      – А чи не могла ти забути зачинити клуню? – запитав старший лавник.

      – Не могла, бо такого в мене ні разу не траплялося, – твердо мовила Антониха. – А коли б і забула, по побачила б те вранці, бо прокидаюся раніше від пана дяка і запам'ятала б ту свою недбалість.

      – А чи не можна вийти з клуні в інший спосіб? – спитав старший лавник.

      – Не можна, – мовила твердо Антониха. – Бо коли б було можна, то навіщо й зачиняти?

      Пан дяк сидів спокійно і тільки посвічував синьо очима.

      – Гаразд, – прорік старший лавник. – Що скажеш на те, Катерино, та й ти, Петре?

      – Сказати не маю чого, – мовив Петро Сахнюк. – Але дитина народилася. Коли ж так, то вона його до себе впустила, бо зачарував її. Чарівникові перепон нема, бо коли зміг відчинити замка на Антонишиній клуні, то міг би відчинити й мої двері.

      – Чи займаєшся ти, пане дяче, богосупротивними чарами? – спитав старший лавник, бо від себе Катерина нічого не повіла, а тільки заплакала, зводячи й розводячи вуста, а в той час говорити не могла.

      – Коли б я був чарівником і займався богосупротивними чарами, – спокійно сказав дяк, – то про це знали б люди, і мій позивач знайшов би для виказу свідків. Чарами, панове врядні, як кожному відомо, займаються у стосунку до інших людей. А свідків щодо того він не поставив.

      – А чи правда, що вмієш пускати дим вухами й очима, як сказали ці люди?

      Дяк засміявся і покрутив головою.

      – Бачите, панове врядні, – мовив із усмішкою – це я так, з дозволу сказати, жартую. Тобто задимлюю собі лице, а всім кажу, що димлю вухами й очима. Хочете покажу!

      – Не треба, – строго сказав старший лавник. – Димом дітей не зачинають. Що скажеш ти, дівко?

      – А те скажу, – раптом сердито й твердо сказала Катерина, – що не відаю, в який спосіб він відчинив замка на клуні і як до мене зайшов. Але добре відаю, що в мене справді був, учинив СКАЧАТЬ