Сповідь. Валерій Шевчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ В роті стримів цибушок, найбільший, що їх я бачив, а коли він пухкнув димом, чорна грозова хмара зависла над його головою. В його ногах влігся величезний сірий пес, очі якого вряди-годи поблискували вогнем. Пес дивився на мене, стережучи кожен мій рух, наче міг я щось удіяти цьому велетню. Відчув, що в мене затремтіли коліна, й бухнувся перед чоловіком навколішки. З очей моїх полилися сльози, і хоча бажав я щось сказати, щось спитати чи попросити, ядуха зчавила мені горло.

      – Устань, смертний! – сказав чолов'яга, і незрима сила знову поставила мене йому перед очі. – Я вибрав тебе серед тисячі. Кожному приходить його час, от він і прийшов до тебе. Всі від чогось залежні чи від когось, і немає таких, хто б не був проклятий. Я ж допомагаю вам, людям, знайти сутність вашу, яка вона там не є: велика чи мізерна…

      Він пихнув димом, чорна хмара розрослася над його головою. І я раптом перестав боятися. Більше того, якась лютість охопила мене, отож закинув голову й крикнув кудись туди, в піднебесся:

      – І для цього треба людину вдягати у чортову шкуру?

      – Не чортову, а вовчу, – поправив чолов'яга. – Бо людина не живе у світі, не приміряючись. Не буває людей неспівмірних, отож і ти серед таких, смертний!

      – А хтось у мене спитав: хочу я того чи ні? – вигукнув я. Мені здалося, що чолов'яга хмикнув. А може, засміявся у вус,

      а може, це загриміло над головою?

      – Я не прийшов відповідати, смертний, – сказав він. – Прийшов сказати тобі, що час твій настав.

      – Що ж маю робити в цій нелюдській подобі? – вигукнув я, боявся-бо, що мій кволий голосок не дійде до його високості.

      – Маєш жити, – сказав чолов'яга, і його голова розрослася, а може, це він видихнув такий велетенський клубінь диму. – Примірятися маєш, бо не буває людей неспівмірних…

      – Примірятися до чого? – вигукнув я.

      – Не відповідаю на запитання, – повторив чолов'яга. – Досить того, що вибрав тебе серед тисяч. Досить того, що я кладу тобі на плечі незвичайну долю, інакше б ти скоро в траву перетворився…

      Я не знаю: чи спав тоді, чи не спав. Не відаю: чи в непам'ять запав, чи привиддя мене відвідало. Не знаю, як усе це зникло, де поділося: отой звір чорний, твар ота кавкуча й криклива, отой велетень, але слова його, прочумавши, пам'ятав. Не знав, чому саме на мене впав його жереб, бо ж ніхто я у світі. Жив, як усі, хліб їв і воду пив. Радів і сміявся, а коли й сумував. Бачив сонце над головою, і воно світило мені ясно. Я не задумувався: добрий цей світ чи ні, бо жодна дитина світу про це не думає доти, доки їй не припече. Я не знав біди, не знав хвороб, бідності, нестатків, мене ніхто не переслідував; здавалося, всі люди люблять мене, а я люблю всіх. Я не розрізняв людей на добрих і поганих, чому ж, боже, крикнув я раптом, ти поклав на мене долю прокляту?

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

      Прочитайте СКАЧАТЬ