Птахи з невидимого острова. Валерій Шевчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тінях яких ступав. Він сам відчувся грішником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волі: дивний світ, дивна трава й сльози на ній, і ніч оця широка, яка накинула на шию зашморга, і біла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде він, онде той край, у який кличуть його сонце, зорі й місяць, шелест листя, дзвін цвіркунів та спів пташок! Адже всі дороги тягнуться в одне місце, всі дороги, хай і крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дім отній – це спокій знайдений, здобутий і відслонений; дім отній – це змога згасити в тілі незбутню втому. Здалося Олізарові, що його знову засадять за весло; сяде він і гребтиме, і все життя його зведеться до того самого: гребти, їсти і спати.

      – Відпустіть мене! – зойкнув він. – Я ціле життя молитимуся за вас! Звільніть мене, Бога ради!

      Він похлинувся словами, бо петля стяглася на його горлі. Захрипів і витріщив, скільки міг, очі.

      10

      Вони опинились у великій стодолі, але в ній немає: жнива, стодола дощата із золотими плямами сучків, що як очі чи ті загадкові ґудзики, котрі світилися скрізь. Перед ним – драбина, внизу – коловорот, збоку – стіна, на якій висять прищепи, стискачі, кайдани, чепи, рвачі, маски з двома рогами й залізними дудками в роті, колодки, миси на ніжках для сірки й олива, канчуки-четверики й трояки із залізними нацвяхованими булавицями, гачками й шипами, вірьовки, кинджали й гроти[2] з криці – це начиння він уже бачив у країні невірних. Холодний піт оросив йому чоло, і ось він, ось – жах, жук отой, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий на десять щелеп, – він повзе в криваві рури серця, і воно починає кипіти. Олізар упав на коліна, хотів просити й молити, але зашморг зчавив горло. Жовніри перекинули повороза через горішній щабель драбини й потягли: Олізар поволікся по приступках. Вартівники міцно кріпили свої кінці, два інші прив’язували Олізарові ноги до коловороту. Зарипіло сухе дерево, Олізара почало тягти, витягати, і витягся в нього з горла, як довгий чорний вуж, крик, бо вже нічого не було навколо, тільки вариво, в якому крутили розпеченого червоного меча. Він вив і кричав: «Я все! Я все! – чорний вуж стогону вилазив з нього й вилазив. – Я все зроблю!» – кричав він чи стогнав, наїдався того варива, очі його дико крутилися, бо не було в нього вже тіла, тільки оте червоне вариво і розпечений до червоного меч.

      Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олізар випустив із себе глибоке зітхання, і тільки тоді покотилися з очей сльози. Великі сльози полегшення.

      – Хотіли щось сказати? – почув він князевий голос. – Чи визнаєте вину свою?

      – Визнаю свою вину, – швидко сказав він.

      – Яка ж ваша вина?

      – Все, що зволите, то і є моя вина, – так само швидко відказав Олізар.

      – Ви хотіли тікати?

      – Я хотів тікати.

      – Чому?

      – Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого СКАЧАТЬ